Жив на світі їжачок Колько Колючка. І жив на світі зай­чик Кося Вухань. Хороші були хлопці, але боягузи стра­шенні. Усього на світі боялися. Боялися темряви й сонця, блискавки та грому, вітру й дощу. Навіть тіні власної боя­лися. А найбільше боялися хуліганів.

    Прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:

— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися! Вийде мама-їжачиха на ґанок — а у дворі дві маленькі

жабки стрибають.

    То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:

— Ой мамо, мамо! Хулігани!

    Мама-зайчиха визирне у віконце — а там метелик літає. І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Усі лісові діти бавляться, пісні веселі співають, а вони сидять за ма­миними спідницями й тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.

    Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля пе­релазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.

— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій галявині відкри­вається спеціалізована лісова музична школа з ведме­жою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.

— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко?! — сплеснула мама-зайчиха лапами. — Спеціалізована музична шко­ла? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоло­вікові скажу.

    Тато-заєць сидів на ґанку й читав «Лісову газету».

— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізова­на музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це цікаво. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.

    Зайченя Кося, яке тремтіло тут же біля ґанку й усе чуло, здригнулося і заскиглило:

— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюся.

— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо й ходитимеш!

— Ну, що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Усі ж діти ходитимуть. Не бійся!

Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, одягла йому нові штани, білу сорочку й повела на Велику га­лявину.

    Вийшли за ворота, гульк — а із сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.

    Записував у школу директор Бурмило Михайлович Ведмідь.

    Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.

— Прізвище!

— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.

— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, по­вторив директор.

— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.

— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бур­мило Михайлович.

— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.

— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче в музичну школу!

— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!

— Так чого ж він мовчить?

— Він… він у мене… дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..

    Та Кося Вухань тільки при­щулив вуха та сховався за ма­мину спідницю.

— Гм… — насупився Бур­мило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, пере­віримо його здібності до вед­межої мови. А скажи-но, Вуха­ню, р-р-р по-ведмежому.

    Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.

— Ну! — нетерпляче сказав директор.

Кося розтулив рота, але з нього не вилетіло ані звуку.

— Що? — схилився і приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!

— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.

— Ой, вибачте, — забідкалася мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…

— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізо­вана. З ведмежою мовою викладання. Учителі — із сто­личного зоопарку. У нас вимоги.

— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвич­ки. Він буде добре вчитися. От побачите…

   Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати р-р-р по-ведмежому.  Замість р-р-р у нього ви­ходило чогось хрю. І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийня­ли.   Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав до­бре серце.

— Нащо мені ота спеціалі­зована музична школа! — ри­дав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! (...)

— Мовчи, синку! Мовчи, дур­ненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумі­єш.   Усі тепер оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.

    Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала (...), що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.

    Заперечувати щось було пізно.

    Наступного дня вранці Кося Вухань і Колько Колючка взяли портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику галявину.