— Чи можу побачити свою дитину? — запитала щаслива мати, в якої щойно народився синочок.

    Медсестра принесла маленьке рожеве створіннячко і поклала біля матері.

    Радісно всміхаючись, мама розглядала сина. Яке гарне дитинча!

    Товстеньке, з великими синіми оченятами, з малим кирпатим носиком! Нараз мати спохмурніла. Хлопчик не мав вух...

— Лікарю» чи він буде чути? — запитала.

— Думаю, що так, — відповів лікар. — А втім, пізніше буде видно...

    Минав час. Василько підростав. Хоч не мав вух, все ж добре чув. Тільки люди якось дивно на нього дивилися. А як вертався додому зі школи, щоразу тулився до мами, ніби шукав захисту. З плачем розповідав, що хлопці сміються з нього.

     Василько любив книжки, музику, писав гарні оповідання. Та завжди був самітний — не мав друзів. Не раз радила йому мати знайти собі товариша.  Василько сумно дивився на неї і не творив ні слова. Василькові батьки пішли до лікаря.

— Можна зробити операцію, — відповів лікар. — Тільки треба .мати... чиїсь вуха.

    Вух не було, бо не було людини, яка дала б Василькові свої вуха. Минуло ще два роки. Врешті одного разу тато сказав Василькові:

— Ми з мамою нарешті знайшли для тебе вуха...

    Операція пройшла успішно. Відтоді Василько став неначе іншою людиною.    Його каліцтво зникло. Він був радісний і веселий, усі й о т любили й шанували.

— Хотів би я знати, хто подарував мені вуха! — казав він не раз. — Тій людині я так вдячний!

— Не думаю, що б було добре, коли б ти це знав, — відповів батько. — Та людина цього не бажає.

     І Василько не зміг нічого довідатися.

     Минали роки. Врешті настав сумний день: померла Василькова мама. Коли стояв він зі стареньким батьком над її домовиною, батько нахилився, відгорнув сиве волосся покійної, і син побачив, що вона не мала вух...

— Мама, твоя мама, сину, дала тобі свої вуха, — сказав батько. — Ніхто про це не знав, крім мене й лікаря. Волосся закривало таємницю. І ти нікому не кажи про це, сину. Бачиш, хоча й без вух, вона й досі гарна — твоя мама...