Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроки. Він боявся, що вчитель його викличе.

— Ах, — казав він собі, — якби я міг стати невидимим!

    Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, учи­тель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель сказав:

— Шкода, що Тоніно не прийшов, я хотів перевірити його домашнє завдання.

    Тоніно зрозумів, що став невидимим. Нарешті здійсни­лася його мрія!

    На радощах він так підстрибнув, що втра­пив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, усі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.

    Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кон­дуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господар­ською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавало­ся їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.

— Що за химера! — вигукнула вона. — На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.

     А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір. Тоніно вискочив із тролейбуса, пішов у кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шо­коладками.

      Продавчиня помітила, що тістечка зникають із прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував кара­мельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.

    Чоловік обурився:

— Я — злодій? Ви не знаєте, з ким говорите.

— А я й не хочу знати, — відповіла продавчиня.

     І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла по­ліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами поліціянта і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки закінчилися, і хлопці вибігли або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно сил­кувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього, наче він був зі скла.

    Утомлений і сумний вернувся Тоніно додому. Мама че­кала його на балконі.

— Я тут, мамо! — вигукнув Тоніно.

    Та мама його не побачила й не почула і стурбовано дивилася на вулицю.

— Тату, я тут! — вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:

— Дивно, чому Тоніно й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?

— Я тут, я тут! Мамо, тату! — гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.

    Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?

— Не хочу я більше бути невидимим, — сказав розпач­ливо Тоніно. — Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!

     Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.

— Чого це ти плачеш? — питає його дідусь.

— Хіба ви мене бачите? — здивувався Тоніно.

— Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і верта­єшся додому.

— А я вас не бачив.

— Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп'ята звертають увагу на самотнього старого пенсіонера? Я для вас однаково що невидима людина.

— Тоніно! — гукнула з балкона мама.

— Мамо, ти мене бачиш?

— Авжеж, бачу. Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.

— Зараз іду, мамо, — радісно вигукнув Тоніно.

— А ти не боїшся прочухана? — спитав дідусь. кінцівка Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.

— Ви мене врятували, — сказав він дідусеві.

— Бувай здоров, — відповів дідусь.