Колись давно біля зелених гір на березі Іссик-Кулю жив один дідусь. Було в нього багато дітей, а ще більше онуків. Але діти виросли й почали сваритися між собою. Це дуже засмучувало дідуся й бабусю. А сварки між невістками, дочками та синами не вщухали.

    Якось уночі випав глибокий сніг. Прокинувся вдо­світа дідусь і вирішив прочистити довкола юрти доріж­ку. Коли бачить: на снігу сліди, наче хтось ще до нього вийшов з юрти. «Чи не злодій, бува?» — подумав дідусь — та й пішов тими слідами. Слід привів його до високого дерева і пропав. «Як не крути, а злодій, напевно, на цьому дереві заховався», — вирішив дідусь і гукає:

— Хто б ти не був, злізай! Я тебе вистежив від самого дому.

— Я твоє щастя, — почувся голос. — Не можу я залишатися у твоєму домі. Але коли вже ти вистежив мене, виконаю твоє бажання, дам тобі все, що тільки побажа­єш, — землю, худобу, всіляке майно. Вибирай, що хочеш.

    Розгубився старий, не знає, що просити в щастя. Подумав та й каже:

— Ти мене тут зачекай, а я піду додому пораджуся зі своїми дітьми.

     Погодилося щастя. Вітром полетів, птахом полинув додому  дідусь, розповів усе та й просить поради.

     Кожен пропонує своє.

— Бери худобу, без худоби не проживеш, — каже дру­жина.

— Ні, — кажуть сини. — Проси землю, без землі не обійдешся.

— Хіба то життя без гарного одягу? Одяг проси, — наполягають дочки.

    Наприкінці запитали в найменшого хлопчика, діду­севого онука.

— Проси краще злагоди, дідусю. Тяжко жити, коли її нема, — каже хлопчик.

— Добра твоя порада, — зрадів дідусь.

    Зрештою й усі зійшлися на тому. Знову пішов ді­дусь тими ж слідами та й став під деревом.

— Слухай, щастя, нічого нам не треба. Хай буде тіль­ки злагода в домі, — сказав він.

— Гей, дідусю, де злагода, там мушу бути і я. Дове­деться мені повертатися, — сказало щастя і повернуло­ся до дідусевої оселі.

     З того часу дідусева родина живе дружно й щасливо.