Раз, пам'ятаю, винесла наймичка шматочки хліба, помащені борщем. Тільки я взяв у зуби шматочок, коли, несподівано,— сусідка з хати до мене. Я так і завмер! Задрав голову — і ні руху, але шматок таки міцно держу. Підійшла Мурка та давай мені ні з того ні з сього голову вилизувати. Ох! Все одно, як би бомба біля мене крутилася та могла щохвилини вибухнути...

    Я просто скам'янів. Полизала мені голову, вуха. По­тім покинула лизати і почала обгризати той шматок, що я держав у зубах. Попоїсть і полиже мене, попо­їсть і полиже. Як уже майже нічого не зосталося, вона покинула і пішла воду пити, а я проковтнув те, що в роті зоставалося. Тільки я це зробив, як вона знову до мого рота. Як побачила, що в мене вже нічого нема, як підійме обидві лапи, як учепиться мені в уха, так аж світ потемнів! Але ворухнутися, тікати я боявся. В таких випадках у мене дубіють лапи і я не можу ру­шити з місця. Била мене, скільки хотіла. Потім сіла чистити нігті, що позабивала моєю шерстю. Я ще тро­хи посидів не ворушачись, щоб не звернути на себе її уваги, а тоді пішов і ліг під свій кущ. Вуха в мене дуже боліли, і серце шпарко¹ тіпалося.  Охоче б я від­дячив лихій сусідці, але боявся. Краще її не займати.

    Лежу й бачу: вилазить з покоїв її синочок-одинчик. Вже котище чималий, пора вже своїм розумом жити, а він і досі малого вдає, до матері як прив'язаний. Правда, що не по своїй волі — мати так хоче. А чого вона хоче, те так і буде, це вже всім відомо. Синок той, мов навмисне, вдався незграбою: ноги височенні, наче в лелеки, сам довгий-довгий та тонкий, і хвіст довгий, і шия довга. Ходить, мов сплутаний. Як по­бачила сусідка, що він вийшов, та прожогом до його! Стала лапою завертати назад до хати. То що заверне його на один бік, а він на другий повертається і все-таки наближається до садка. Водилися вони, водилися, аж поки опинилися біля груші. Тут молодець плиг на дерево! Мати за ним. А він на самий вершечок. Далі вже лізти нікуди! Тоді Мурка вхопила синка за хвіст і ну тягти його щосили вниз. Той учепився всіма ла­пами за дерево, щоб не впасти. А вона його тягне. Тут я побачив, що може статися нещастя, і зважився обі­зватися:

— Сусідко, вибачайте мою сміливість, але я пови­нен вам нагадати, що коли ви тягтимете його за хвіст, а він не вдержиться і впаде додолу, то може забитись або і вбитись.

    Сусідка зараз випустила хвоста і стала спускатися вниз, кличучи за собою сина. Той, видно, і сам був не рад, що так високо опинився. Але злізти не вмів.  Крутився, крутився і поліз униз головою. Так роблять тільки малі кошенята, поки не навчаться лазити як слід. Але такому котюзі зовсім уже соромно було не вміти цього. Звичайно, що в його зараз закрутилась голова і він мусив швидко повернутись головою вгору. Прип'явся знову до дерева і ні сюди ні туди. Став кри­чати, а сусідка і собі в крик — злякалися обоє, ради не дадуть.

— Хлопче! — гукнув я.— Злазь помаленьку, отак, як сидиш оце зараз: хвостом униз, головою вгору.

    Він так і зробив, то й зліз незабаром. Мурка швид­ше повела його в хату, а він уже й не опинався,— видно, й сам був радий, що опинився долі.

^{1. Шпарко — швидко.}