Ступив Новий рік на Землю, а його дванадцятеро братів хлібом-сіллю зустрічають.

— Знаю вас, — каже. — ви — дванадцять братів, дванадцять місяців. Який у вас клопіт?

— А ти вислухай, — одказують.— Колись люди міряли час од літа до літа, од зими до зими. Ще й понині кажуть не «скільки років», а «скільки літ, скільки зим». Вони й гадки не мали ні про місяці, ні про роки, ні про осені, ні про весни. Знали тільки тепло й холод. А почали скотарством займатися, землю орати — по-іншому до всього придивлятися стали. Пішов сік у беріз під корою — то вже білокорий березень настав. З’явилися квіточки — квітень. Трава на випасах зазеленіла — пора травня прийшла, комашня-черва з’явилася — червень на порі, липа зацвіла — липень на дворі...

    Всі місяці ручкалися з Новим роком, а липень докинув:

— Або ще й кивнем мене називають, — всміхається, а сам гарний, стрункий, з липовим цвітом і бджолами на капелюсі. Далі несподівано заіржав і нараз конем став. Головою киває, гривою, хвостом метляє. Коні цієї пори неспокійні — ґедзів одганяють. Кресонув копитом — і знову на легіня перекинувся.

— А ви — серпень?..— мовив Новий рік. Женця по брилю і серпу знати.

    То так, — осміхнувся серпень.— Тільки я тепер на комбайні жнивую. Нас неважко пізнати: за кожного його вбрання й зріст говорять. Осінні—в багряних плащах, зимові — сиві; грудень — землю студить, кри жані мости будує, січень — з батіжком, а лютий місяць — норовом крутий...

— Може, через те й лютий, що від горшка два вершки, — понуро обізвався найменший з-поміж братів.

    Познайомилися вони, далі мову ведуть.

    Все як є розказують.

— Ділити рік на місяці люди тільки тоді почали, як стали коло землі ходити, орати, сіяти. Що ж їх спонукало ще точніше лік часу вести? А от що. Скажімо, зібрали урожай. А як його так розподілити, щоб до наступного урожаю вистачило? Коли орати? Коли сіяти? Стали люди до всього пильно придивлятися: коли птахи відлітають, коли вертаються, коли хмари дощ носять... Багато вірних прикмет спостерегли. Зрештою, у пригоді їм став Місяць. По ньому й сякий-такий календар злагодили. Міняється Місяць: то росте він, то старіє. А як дванадцять разів Місяць дідом і молодиком побуває, то всі пори року пройдуть, знов рік на коло своє стає. Відтоді й ми, дванадцять місяців, дванадцять братів, по черзі правимо, від Місяця й самі місяцями називаємось.

    Та місячний календар виявився неточним. Він кінчався на одинадцять днів раніше за земний рік. «Будемо міряти час по Сонцю», — сказали люди. Сонячний календар виявився куди точнішим. Лік неточностям у ньому пішов уже не на дні, а на години. Але з роками вони накопичувалися, перетворювалися на добу, доба — на тиждень, тиждень — на місяць... Чому ж так? Та тому, що рік — це повний оберт Землі навколо Сонця. А доба — оберт Землі навколо самої себе. Так от, рік на Землі складається з 365 діб і «хвостика» — 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд. Куди ж той «хвостик» діти? Адже ні до дня, ні до ночі його не доточиш. Як бути? І так, і сяк мудрували, аж поки домовились раз на чотири роки до найменшого брата, до лютого, додавати день складений з отих «хвостиків». Так виник високосний рік...

    Все, здавалося б, добре у тому календарі. Та от біда: місяці в ньому нерівні, числа місяців щороку перестрибують з одного дня тижня на інший, робочих днів то меншає в році, то більшає.

    Як бути?

    Давно вже вчені люди пропонують навести в календарі раз і назавжди порядок: щось зробити з отим одним, а у високосні роки — двома «зайвими» днями. Звідки ж вони беруться? А ось звідки. Рік — це п’ятдесят два тижні по сім днів та ще один день: 52X7+1=365 діб. Через цей один, а у високосні роки два дні (другий — той, що набігає із щорічних «хвостиків») і кривиться середа на п’ятницю, і бігають дні по тижнях, і котиться календар, наче криве колесо... Чи не можна, бува, щось придумати, аби всі брати порівну правили, аби найменший наш не ображався? Ну, забалакалися ми. Пора тобі й в дорогу, заждалися вже тебе дорослі і малі.

    З тим поскидали шапки, вклонилися гостеві дванадцять місяців і провели Новий рік у дорогу.

ЯК ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ НОВИЙ РІК ВИРЯДЖАЛИ (скорочено)

Ступив Новий рік на Землю, а його дванадцятеро братів хлібом-сіллю зустрічають.

— Знаю вас, — каже. — Ви — дванадцять братів, дванадцять місяців. Який у вас клопіт?

— А ти вислухай, — одказують. — Колись люди міряли час від літа до літа, від зими до зими. Ще й понині кажуть не «скільки років», а «скільки літ, скільки зим». Вони й гадки не мали ні про місяці, ні про роки, ні про осені, ні про весни. Зна­ли тільки тепло' й холод. А почали скотарством займатися, землю орати — по-іншому до всього придивлятися стали. Пішов сік у беріз під корою — то вже білокорий березень настав. З'явилися квіточки — квітень. Трава на випасах зазеленіла — пора травня прийшла, комашня-черва з'яви­лася —червень на порі, липа зацвіла—липень надворі...

— А ви — серпень?.. — мовив Новий рік. — Женця по брилю і серпу знати.

— То так, — усміхнувся серпень. — Тільки я тепер на ком­байні жнивую. Нас неважко впізнати: за кожного його вбран­ня й зріст говорять. Осінні — в багряних плащах. Зимові — сиві.

Познайомилися вони, далі мову ведуть.

— Ділити рік на місяці люди тоді почали, коли стали орати, сіяти. Що ж їх спонукало ще точніше лік часу вести? А от що. Скажімо, зібрали урожай. А як його так розподілити, щоб до наступного урожаю вистачило? Коли орати? Коли сіяти? Стали люди до всього пильно придивлятися. Коли птахи відлітають, коли вертаються, коли хмари дощ носять... Багато прикмет спостерегли. Зрештою, у пригоді їм став Місяць.

По ньому й сякий-такий календар злагодили. Міняється Місяць: то росте він, то старіє. Коли дванадцять разів Місяць дідом і молодиком побуває, то всі пори року пройдуть. Знову рік на коло своє стає. Відтоді й ми, дванадцять місяців, дванадцять братів, по черзі правимо. Від Місяця й самі місяцями називаємось. Ну, забалакалися ми. Час тобі в дорогу. Чекають вже тебе дорослі й малі.

З тим поскидали шапки, вклонилися гостеві дванадцять місяців і провели Новий рік у дорогу.