Кажуть, було це давно, коли звірі говорили, а Лиси зі свій­ськими дружили. Щоб прожити, добували вони польові миші, ховрахи, а курей не чіпа­ли. Правда, не любили півнів, коли ті вмикали свої гучномовці, однак, у конфлікт не вступали, бо знали, як люди над своїми улюбленцями трясуться.

    Спостерігаючи, як мешканці господарство ведуть, вирішила проворна Лисиця й собі комерцією зайня­тися. Знайшла в лісі соснову місцину, розчистила від сміття, опалого листя і стала думати над матеріалом.

— Хочу такий гриб виростити, щоб сонечком у лісі світився, — міркувала Рудохвоста. — І щоб наряд око милував, із кольором моєї шубки збігався.

    Мізкувала-метикувала та й вирішила: «Піду по селу, вивідаю, що людям до смаку?»

Куди не загляне, всі тільки боровичкам радіють, а інші гриби кладуть окремо, не очищаючи.

— Дивина, — роздумувала. — Для чого збирати, щоб потім викидати? — Не по-хазяйськи.

— Немає у вас ні сорому, ні совісті, — спробувала присоромити. — Природа вам не простить.

— Що ти все винюхуєш? — проганяючи з подвір'я, кричали услід. — Не пхай носа! Боровик — то справж­ній гриб, а решта — дурні.

    Де це видано, щоб якась Лисиця повчала, які гриби їсти?!

    На околиці села завиднілася хата лісника.

— Завітаю до лісничихи, — вирішила. — Вони люди лісу, знають ціну всьому: і пташці, і комашці.

    Коли Рудохвоста наблизилася до лісникового подвір'я, жінка сиділа й очищала гриби від сміття. Вона побачила, як та несміливо заглядала. Ярина Микитів­на махнула рукою, запрошуючи: «Заходь, Лисичко, на молочко».

     Вони завжди знаходили спільну мову. Дружити не дружили (хто з хитрою заводитиме дружбу?!), але не раз Руду молочком пригощали, бо вона, знаючи ліси, частенько виводила їх то на малину, то на ожину.

— Не до гостин мені, — заклопотано промовила Лисичка. — Хочу порадитися, — й зайшла у двір.

    Ярина Микитівна сиділа на ряднині й сортувала гри­бочки, які чоловік приніс із вранішнього походу. Вона старанно розкладала їх на купки: боровики, сироїжки, козарики. Окремою яскраво-жовтою плямою вирізня­лися капелюшки з хвилястим обрамленням.

— Ой, які ці гарні! — захоплено вигукнула Лисиця. — Скільки сонця в них!

— Вони й нам подобаються, — відповіла жінка. — Правда, смакуємо з обережністю, бо раніше не збира­ли. Появилися недавно, в молодому сосновому бору.

— А пахнуть курочкою, — потягнула носом Лисиця.

    Жінка взяла до рук, відщипнула й піднесла до носа: «Справді чути курятиною».

    Лисичка повеселіла. Зрозуміла, що на правильному шляху. Промайнула думка випросити в Ярини ці гри­бочки для розмноження.

— Слухайте, Микитівно, — розпочала лукаво. — Приглянула для вас галявину з цілющим скарбом — суницею. Запашна-а-а!

    Підійшла поближче до Ярини, глянула на її обличчя хитреньким оком, продовжила:

— А що сік, то цілющий нектар — добре шкіру жи­вить, омолоджує, зморщечки вирівнює, плямочки, такі як у вас, відбілює. Гляньте, яка в мене мордочка гладенька! А тільки тому, що я не один рік суничку споживаю.

    Ярина Микитівна, знаючи ціну таким лестощам, запитала:

— Признавайся, Хитренька, що тебе привело до мене?

    Лисиця, повагавшись хвилину, однак, не розкрива­ючи план до кінця, промовила:

— Давайте зробимо так: я вам покажу стежку, а ви мені віддаєте оце сонечко. Все одно викинете».

— Та чого б я викидала? — здивувалася жінка. Я їх приготую у сметані — пальчики оближеш. Дам спробувати — лапу обсмокчеш, — засміялася.

— Я коли по селу вивідувала, то бачила, що жінки тільки боровиками тішаться, а всі інші гриби зневажа­ють, — відповіла Лисиця.

    На мить задумавшись, відчуваючи, що хитрощами не візьмеш, продовжила: «Гаразд, довірю вам таєм­ницю».

     Підійшла впритул, озирнулася навколо і промовила: «Ані пари з уст!»

     Вона почала ділитися планом створення власного бренду: наговорила сім мішків гречаної вовни.

     Вислухала Ярина Микитівна, до кінця й не второ­пала, однак, погодилася віддати гриби: «Пропозицію приймаю: мені сунички, а тобі сестрички!»

— О! — засяяла від здогадки Лисиця. — Назву бренд: «Лисичка й сестрички».

— Як на мене, то нехай буде: «Лисички-сестрички», — порадила жінка. — По руках і лапах!

— Домовилися! — погодилася комерсантка й, за­бравши випрошене, шмигнула за ворота.

— А по суниці коли підемо? — кинула Ярина вслід.

— На днях. Як тільки справу зроблю, — відповіла не озираючись.

    Декілька днів вона висушувала жовті капелюшки, в яких містяться спори грибів, то готувала ґрунт для по­сівного матеріалу. Настав час завершувати процес. Навколо сосни викопала ямки, щільно набила посівний матеріал та, взявши лійку, обережно кожну полила. Насамкінець прикрила ґрунт мохом, листям, гіллям.

— День за днем, — думала Лисичка, — та й урожай збиратиму.

    Тижнів зо два щоранку поливала, заглядала, чи не показуються жовті ґудзички з-під листя. Не знала Рудохвоста, що цілий рік доведеться чекати!

— Піду я в село, поспілкуюся з грибниками. Може, хто й підкаже, що далі робити. Язик аж свербить, так розказати хочеться, — вирішила комерсантка.

    Побігла на лихо. Краще тримала б язик за зубами! Люди взяли на кпини¹.

— Де це видано, щоб Лисиця гриби вирощува­ла? — насміхалися. — Окрім хитрощів, вона ні на що нездатна.

    Мов батогом по серцю стьобнули!

— Кепкуйте-кепкуйте, — не здавалася Руда. — Зарегочитеся на кутні зуби, коли я урожай збиратиму.

    Затаїлася. Образилася. Ні з ким не спілкувалася, окрім лісничихи. Минув рік. Щодня Лисиця навідува­лася в сосновий бір, однак, гриби не росли.

— Не буде в мене сестричок! Знеславилася на все село, — жалілася Ярині.

— Не хвилюйся! Ось як задощить по-літньому, то і збиратимеш урожай! — втішала жінка.

    І правду казала. Липень усе частіше випускав на волю дощі. Вони із Громом і Блискавицею літали над лісами, щедро напоювали все живе. Коли випогодилося, пішла бізнесменка до соснового бору. Й диво дивне! То тут, то там з-під листя пробивалися жовтими ґудзичками грибочки!

— Не пішла моя праця намарне! — тішилася Лисич­ка. — Як почують, то лікті кусатимуть ті, хто насміхався з мене, — міркувала, коли бігла в село похвалитися. Хоч і хитра від природи, та не відала, що краще води в рот набрати! Цілий день від хати до хати розносила свій успіх!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш! — радили ті, що минулоріч проганяли з двору. — Дочекайся три дні, щоб підросли, а тоді й на базар неси!

     Не подумала Рудохвоста, що й люди бувають хитрі й ласі до чужої праці! Прийшла на третій день до лісу, а там і слід простиг від лисичок.

     Спозаранку Руда неслася в село, де мешкали по­радники, проникла нишком у курник і поцупила най­кращого півня!

— Це вам за сестричок! — виправдовувала свій вчи­нок Лисиця, втікаючи зі здобиччю. —     Не давай волю язикові — не заведе в неволю. Десятою дорогою буду обминати людей, щоб не пійматися на гачок їхнього лукавства, — заріклася.

     Зупинилася. Кинула зболений погляд на село. Воно пробуджувалося: кукурікало, гавкало, нявкало, мука­ло, рохкало. То тут, то там біля колодязів брязкотіло, дзеленчало. Сільські й гадки не мали, що Лисиця по­цупила найголосистішого півня, бо хотіла помститися за сестричок, за втрачену надію на комерцію.

— Хто зібрав лисички, той і мене не пошкодує, — рятувала власну шкуру Рудохвоста, покидаючи людей назавжди.

     З тих пір вона тримає язик за зубами й не пока­зується на очі. Комерцію закинула, але час від часу, коли люди втрачають пильність, навідується до курни­ка. Кортить же курятиною посмакувати, коли лисички відволікають грибників!

    Урок.

1. Взяти на кпини — глузувати, насміхатися з когось.