Цей Толик такий капосний, що в цілім світі не знайти. Усім дітям у нашому дворі він при­думує образливі прізвиська. А вчора трапивсь йому на очі я, і він мало не довів мене до сліз. Я йому нічого поганого не зробив. Я взагалі на­магаюсь від таких, як Толик, триматися подалі. Ми гралися у дворі, й тут моя бабуся вийшла на балкон і гукнула:

— Вітю, додому!

    А Толик тут як тут:

— Вітя-муритя, солона копитя.

    І всі почали сміятися з мене і повторювати цю нісенітницю. Мені було дуже прикро, але я, як на зло, нічого не міг придумати у відпо­відь. Я пішов додому з єдиним наміром — склас­ти й про Толика якусь смішну й дошкульну дражнилку.

    Після обіду я зручно вмостився на дивані, наморщив лоба і став добирати до слова «То­лик» якесь інше звучне слово. Спочатку приду­мав «Толик-бараболик». Але це було зовсім не образливе прізвисько. Я ще трохи напружився — і в мене вийшло: «Толик — круглий бараболик». Ні, не те... Я промучився ще може з півгодини і придумав: «Толька, Толька — бараболька» та «Толька, Толька — зелена квасолька».

    Але це було знов не те прізвисько, що я хотів. Я пішов у другу кімнату до свого старшого брата й попросив допомогти, але Олег прогнав мене, щоб я не заважав йому робити уроки.

     Йти на вулицю мені, чесно кажучи, зовсім не хотілося, однак треба було вигуляти песика Кузю. Я взяв м'яч, і ми з Кузею пішли.

     Толик сидів на лавочці. Побачивши мене, він кисло скривився. Моє серце затріпотіло. Я став гарячково пригадувати свої дражнилки про нього. І раптом зрозумів, що робити цього не слід. Мені чомусь перехотілося казати Толикові образливі слова.

     Я запропонував:

— Толику, ходімо пограємо в м'яч.

     Толик страшенно здивувався. Він чекав будь-чого, тільки не запрошення. Тому, мить помов­чавши, відповів:

— Гаразд, Вітю, ходімо.

    Ми пограли в м'яч, а потім разом пішли до­дому. І знаєте, він більше ніколи не згадував ту неприємну дражнилку.

    З того часу ми с Толиком стали друзями.