Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розі­йшлись, а ми собі катаємось.

    Нарешті вирішили йти додому. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує.

— Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?

    Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.

    Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх — ніколи. Я і кажу:

— Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.

    От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить.

— Що, — кричить, — зламав?

    А ми їй:

— Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.

— Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп'ят підвезти.

Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала. Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.

    А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».

    Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде.

    Ми до неї.

— Чи не треба вас на гору підвезти? А вона ступнула назад і каже:

— Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.

    Чи то вона так пожартувала — незрозуміло.

    Ми тоді ще раз з'їхали. Уже стемніло, а нікого так і нема.

    Ми й пішли собі додому.

    «Нічого, — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»