Раннім-рано сорока прокинулась, роззирнулась, та так і завмерла з відкритим дзьобом. Її здивували берези. Ще вчора вони були зелені, а тепер сяяли золотисто-жовтими вогниками. Якусь мить сорока зачаровано дивилась на них, а тоді як підскочить:

— Скре-ке-ке! Сонце на березу впало!

— І чого ти лементуєш¹ на весь ліс? — заскрипі­ла стара сосна. — Хіба не бачиш? Сонце он на небі сходить, а береза вбрання поміняла.

    Переконавшись, що це й справді так, сорока пе­релетіла на білокору гілку.

— І де це ти таке вбрання взяла? — запитала бе­резу.

— Майстриня Осінь пошила.

— Ців-ців, ців-ців! — підлетіли дві синички. — А ми бачили, як вона дубочку й кленові свитки червоно-бурою ниткою гаптувала², а ще диких гусей та журавлів у дорогу виряджала.

    Прикро стало сороці, що не вона новину прине­сла. Заскрекотіла не вдоволено і полетіла на узлісся.

    А Осінь тим часом наснувала з павутинок бабино­го літа білого шовку і розвішала його на сонячних промінцях. А тоді пішла дари роздавати всім, хто роботи не цурався³:

— Тобі, господине, — зерна повна скриня.

— Тобі, бджолятку, — меду горнятко.

— Тобі, корівко, — запашне зіллячко.

— Тобі, дівчино, — коровай на весіллячко.

— Щедра ти, — зашуміла гіллям стара сосна.

— Як сонечко, так і я, — усміхнулась Осінь. — Піду ще більчат та їжачат провідаю: чи готові вже до зими, чи вистачить їм харчів? Та й дерева ще під­фарбую, хай покрасуються, доки вітер не налетів.

— Кру-кру! — прощально гукали з неба журавлі.

— Ґа-ґа-ґа, — сумно ґелґотіли дикі гуси.

    Осінь на хвильку зупинилася, примовляючи:

— Летіть, мої дитинчата, у далекий вирій.

    Хай не зрадять у польоті молоденькі крила.

    Хай сонечко яснооке шлях вам осяває.

    Білесенька хмаринонька од вітру ховає.

    А тоді сіла над річкою Стугною, вимила в ній золоті коси та й задрімала. Аж уночі чує, хтось їй коси розчісує. Розплющила очі, — а це місяць-молодик...

    Та раптом вітер налетів, місяця відігнав, листя у вихорі закрутив та й жбурнув під ноги Осені...

    Аж перед світанком продер­ся місяць крізь сірі хащі хмар. Глянув на Стугну, а там кри­жинки виблискують. А на місці золотокосої Осені сива жінка сидить. Зажурився молодик та й знов за хмари сховався.

— Зимно, — скрипіла стара сосна.

— Зима йде, скре-ке-ке! — розносила новину сорока.

Лементувати — говорити дуже голосно, гала­сувати.

Гаптувати — вишивати шовковими нитками, що мають золотий або срібний колір. Цуратися — триматися осторонь.