Переклад з англійської Олександра Тереха.

     Жила собі жінка з малим сином. Хатина їхня стояла на косогорі — місце дике, безлюдне; вище — скелі та каміння, нижче — болото, ні душі живої поблизу. Тож не дивно, що там водилося чимало і гномів, і ельфів, і фей. Як тільки стемніє, виходили вони зі своїх схованок. Живучи тут, удова багато чого набачилась і наслухалася ночами як танцюють під самим вікном мандрівні вогники і як перемовляються в дубовому гаю гноми-лісовики. Аби вона була не така бідна, то давно б уже перебралася ближче до людей — у село. Але там за житло треба платити, а за цю хатину ніхто з неї не брав ані гроша.

     Страшнувато їй було вночі з такими сусідами. Тому вона ніколи не засиджувалася допізна.

     Як тільки повечоріє — зразу ж лягала спочивати; не чекаючи, поки перетліє жар у коминку¹. Укриється — і вже й не думає про те, що там надворі діється.

А от син її шестирічний дуже не любив лягати спати вчасно. Як не вкладеш силою, то сидітиме хоч і до півночі: грається біля коминка, а матері наче й не чує.

    Одного зимового вечора вона аж утомилась, умовляючи його йти спати, і все марно. А надворі гуляв вітер: то двері сіпне, то в шибки застукоче. Жінка знала: для гномів, ельфів та фей така непогожа ніч — найкраща пора. Вони неодмінно зберуться гуляти, а вже як розгуляються, можуть і капості² укоїти.

    Вона й просила сина:

— Лягай, дитино, вже спати, бо буде тобі самому страшно.

    І сердилася:

— Лягай, бо знайду прута!

    А він не слухає, наче й не до нього.

    Вона знову:

— Будеш сидіти,— заберуть тебе феї!

     А малий:

— То й добре, як заберуть, хоч пограюся з ними!

     Мати й кинула його умовляти. Хоч як їй було прикро, та втомлена, лягла спати і незабаром заснула. А хлопець сидить собі на ослінчику біля коминка.

     Та недовго він просидів сам. У комині раптом зашаруділо, і перед хлопцем ніби вродилося маленьке дівча: заввишки менше ніж на п'ядь, коси біляві, аж наче срібні, очі зеленкуваті, а щічки рум'яні, як вишеньки. Здивувався хлопець.

— Як тебе звати? — питає.

— Звати мене Я. А тебе?

— І мене — Я, — схитрував хлопець.

    Почали вони удвох гратися. Дівча набрало попелу і — диво дивне! — наліпило з нього цяцьок: маленьких корів і собак, будиночки й поряд з ними дерева, чоловіків та жінок. Тоді дмухнуло на ті цяцьки — і вони ожили. Корови

замахали головами й замукали, собаки забігали й загавкали, на деревах зашелестіло зелене листя, а чоловіки та жінки заходили й забалакали.

     Хлопець аж рота роззявив з великого дива.

     Тим часом вогонь у коминку потроху згасав. У хаті потемнішало. Хлопець узяв тріску й поворушив вогонь. З коминка випала гаряча вуглинка і просто на ногу дівчаті.

     Воно так пронизливо заверещало, наче всі вітри, які є на світі, подули в одну вузьку щілину. Хлопець кинув тріску, й затулив руками вуха.

     У комині знов зашаруділо. Та цього разу малий не чекав, доки хтось з'явиться. Він прожогом кинувся до ліжка, укрився з головою і дух притаїв.

— А хто це так галасує? — почувся з коминка чийсь голос.

— Та Я ж, — озвалося, схлипуючи, дівча. — Мені припекло вуглинкою ногу.

— Хто припік? — спитав сердитий голос. Хлопець, наполоханий, визирнув з-під ковдри і побачив: з коминка виглядає біле-пребіле обличчя.

— Та Я ж, — сказало дівча.

— Чого ж ти тоді верещиш? — гримнула мати-фея. Простягла руку, схопила доньку за вухо і потягла в комин

     А хлопець ще довго лежав і слухав: чи не повернеться фея та не покарає його за те, що припік вуглинкою ногу доньці.

     На другий день став хлопець слухняний та покірний, мов тобі шовковий. Настав вечір. Мати йому:

— Пора спати.

     Він одразу й ліг. Мати каже собі: «Таки дійшли до нього мої слова». А хлопець лежить і каже собі: «Цур їм, ти феям. Більше не буду з ними гратися».

     Відтоді він остерігався фей та ельфів і завжди слухався матері.

^{1. Коминок — кімнатна піч.}

^{2. Капость — шкода.}