Жила на світі дівчина. Одного разу захотіла вона собі з бісеру намисто зробити. А бісеру в неї було багато: червоний, білий, синій, зелений.

      Гарне намисто вийшло — яскраве, ошатне. Наділа його дівчина на шию — іде вулицею. Сонечко сяє, го­рять у його проміннях намистинки, переливаються.   Дивляться люди, милуються: Ну й бісер! Який гарний!

     Почув це бісер, ще яскравіше заблищав від гордощів і каже:

— Чуєш, нитко, як мене люди хвалять? Мене тільки помічають, а не тебе. Велика честь тобі випа­ла — служити такому красеню,  як я.

      Образилася нитка. Жодного слова не сказала йому у відповідь, а взяла мовчки та й розв’язалася.

      І розсипався бісер на всі боки. Покотилися по землі намистинки — червоні, білі, сині, зелені... Одні в пісок зарилися, інші в пилюку потрапили. І затоптали їх люди.

     А над землею вітерець пробіг і прошепотів:

— Даремно ти, бісере, хвалився. Усе на світі одне за одне тримається: сонце допомагає квітам рости, весла допомагають човну плисти, вода лося напуває, горіхи білку годують. Усьому на світі своє діло є. Навіщо ти нитку образив? Розумний ніколи собою не хвалиться.

      Поважай товариша, бережи дружбу. Разом завжди легше й веселіше.