ДРУЖЕ МІЙ

У сльоту, і в час негоди,

І в погоду, друже мій,

Серцем слухати зумій

Звуки рідної природи,

Звуки — дивні голоси

Незвичайної краси

Чуєш, друже мій, розмови?

З вітром листя гомонить,

З сонцем — ниви і діброви,

Із озерами — блакить,

Розмовляють доли, води.

Стань, послухай, роздивись.

Мову рідної природи

Розуміти серцем вчись.

ТИЖДЕНЬ КНИЖКИ!

«Тиждень книжки!» — зазвучало

Серед міста, як сигнал.

За годину місто стало

Як один читальний зал.

Всі читають урочисто —

І безвусі, й вусачі.

Скільки мешканців у місті,

Стільки в місті й читачів.

У тролейбусах читають,

Щось мугикають під ніс.

Сторінки перегортають

Під ритмічний стук коліс.

Лиш з малими читачами

В хаті клопіт вечорами:

Від книжок, хоч треба спати,

Їх ніяк не відірвати!

За той тиждень розмаїті

Полюбились так книжки,

Що кладуть донині діти

На ніч їх під подушки.

ВЧИТЬСЯ ВЕРЕСЕНЬ ЧИТАТИ

Вчиться вересень читати,

вчиться літери складати.

Засміявся хитро вітер:

— А склади-но ОСІНЬ з літер!

Вдарив вересень тривогу:

— Хто прийде на допомогу?!

Огірок озвався ґречно¹:

— «О» віддам я, безперечно,

раз оказія² така! —

Стала гірка з огірка.

Тут світання нагодилось,

також чемно уклонилось: —

«С» охоче віддаю,

бо вітанням я стаю.

Ціле «ІН» індик приніс

в подарунок: — Прошу, друже!..

Дик, кабан великий дуже

навпростець побіг у ліс.

Мовить вересень до себе:

— Ще знака м'якшення треба! —

І підходить до коня:

— Дайте знак м'якшення!

— Що ж, бери! — промовив кінь,

і з коня зробився кін³...

ОСІНЬ — вересень читає

і на радощах аж сяє.

Вітру ж — соромно, і вітер

каже вересню: — Із літер

можу «І» віддать тобі!

— Пізно, вітре, далебі,

віддавати «І» тепер,

як тобі я носа втер!

^{1. Ґречний — чемний, шанобливо ввічливий у поводженні з людьми.}

^{2. Оказія — дивний випадок, незвичайна подія, те саме, що пригода.}

^{3. Кін — спеціальний майданчик, на якому показують вистави; сцена.}

ЯК ПОЧАЛА Я ПИСАТИ ВІРШІ

              Жарт

У нашій родині поетів аж два:

батько із сином римують слова.

Пишуть, римують цілісінькі дні —

батько в блокноті, а син по стіні.

До рими сідають, до рими встають,

без рими і їсти вони не почнуть.

Тому в понеділок ми їли з тарілок.

Вівторок нам сиру насипав у ворок.

Прийшла середа і зітхнула: Біда,

рими не маю, просіть не просіть —

натщесерце в середу вірші пишіть! —

Батько всміхнувся: — Зранку у середу

все ще попереду, все ще попереду. —

Син в холодильник засунув будильник,

кивнув головою:

— Батьку, ось рима у нас під рукою! —

Я голову в плечі: — Піду на базар. —

Син: — Заодно вже захопите хмар!

Приходжу, стою, оглядаю ряди,

прицінююсь, звісно, до середи.

До рими не тичеться морква, буряк,

не можу родині вгодити ніяк.

Чалапаю сумно-пресумно з базару,

завдавши на спину замовлену хмару...

І, притарганивши хмару додому,

я забалакала по-грозовому:

— Вірші, вірші не сугірші...

Вчіть мене писати вірші!

Спершу важко: ти-чи-ти, сину, хату підмети.

Сину, йди до магазину і купи сметани, сину.

А до батька: — Ти ножі поскладай на стелажі!

Він киває головою:

— Буде рима під рукою.

Я вже так набила руку на тих римах,

по науку навіть син йде: — Хочу їсти! —

Я радію: — Прошу сісти.

Ми всідались під стіною, їли кашу з молокою...

Ой! їли кашу з молоком і сиділи під стіном...

Ой! Не так!

Син мій дуже любить мак! Ось так! 

КІНЕЦЬ ЗИМИ

Лютий в гості на гостину

кличе всю свою родину.

Та родина не мала,

суне й суне без числа:

морозища, морозенки —

і великі, і маленькі;

завірюхи клаповухі,

і сніжинки-балеринки,

і вітренко, і вітрисько —

вже вони близенько, близько.

Ще до ночі в темнім борі

вся родина буде в зборі.