У крамниці на полиці

зажурилась книжка: —

Ніхто мене не читає,

тільки сіра мишка...

А мене ж бо написали

не для мишеняток,

а для наших, українських

хлопчиків, дівчаток...

І засмучено сказала

українська книжка:

— От коли б я ніжки мала,

як та сіра мишка!..

Подалась би я з казками

 від хати до хати —

між малими козаками

 читачів шукати!

Раптом сталось дивне диво:

виросли у книжки

хоч короткі, та рухливі

дві тоненькі ніжки.

Крок наліво, крок направо

і вперед два кроки —

і побігла книжка жваво

 на шляхи широкі.

От заходить в першу хату,

до школярки Славки.

Бачить дівчину завзяту,

що й не встане з лавки.

Книжка стала на порозі: —

Добривечір, Славо!

Почитай мене, по змозі —

я така цікава!

Слава каже : — Я б читала,

так завдань багато!

В мене так часу замало —

вчуся навіть в свято...

Аж як літечко прилине,

ти прийди ізнову.

Може, знайдемо хвилину

тоді на розмову.

В книжці літери зів'яли

на такий початок...

— Пошукаю трохи далі

кращих я дівчаток!

На горбочок із долинки

вийшла на доріжку.

Привіталась до Галинки: —

Пусти в хату книжку!

— А про що ти, книжко красна?

— Про звірят, природу,

про минуле і сучасне

нашого народу...

А якщо казки для тебе

мають ще привабу,

прочитати конче треба

про царівну-жабу...

— Гай-гай-гай... Мене сьогодні

не цікавлять жаби...

От якби про танці модні —

це читала я би!

Пішла книжка до Василька.

Чує голос низом...

Що ж, Василько зиркнув тільки,

й знов під телевізор...

Завітала до Матвія —

сумно вийшла з хати:

по-вкраїнськи той не вміє

взагалі читати!

Не навчила його мама,

не ходив до школи —

як німий, тепер між нами

без рідної мови!

Завітала до Сергія,

іншого всезнайка,

що на світі все уміє,

носозадирайко.

Як зайшла до нього книжка,

так він гостю привітав:

— Я все-все на світі знаю,

так що й інших вже навчаю!

Відказала книжка: — Друже,

щось ти чванишся задуже!

Ще нема таких учених,

щоб на світі знали все!

Ти скажи мені по правді:

чи про атом чув коли?

Звідки нафта узялася?

Де живуть гіпопотами?

Як на тигрів полювати?

Від левиці як втекти?

Ой, не вірю я, щоб знав ти

із самих своїх думок,

як літають астронавти,

як далеко до зірок...

Все ти знаєш навмання —

це, мій друже, не знання.

Це лиш показ, а не сила,

це, мій хлопче, булька з мила!

А скажи-но, любий сину,

що ти знаєш про свій край —

про Вітчизну — Україну?

Ну, кажи ж, відповідай!

Червонів Сергій, звичайно,

стало соромно йому:

— Та чекай-но, не тікай-но,

може, я тебе й візьму!

Та сказала книжка: — Сину,

(теж-бо гордою була)

дуже вдячна за гостину

без любови і тепла!

Я піду з твоєї хати,

і на мене вже не жди!

Як захочеш книжку мати,

до книгарні сам прийди!

Там книжок іще багато,

тож купуй їх на здоров'я...

Я ж піду таких шукати,

що взяли б мене з любов'ю.

Вийшла книжка в поле сіре,

мало що не плаче:

де знайти їй тепле, щире

серденько дитяче?

Аж в одній веселій хаті,

де живе Наталя,

книжку радо привітали

і на стіл поклали.

Бачить книжка — в цій хатині

від книжок аж тісно —

бо читають всі в родині:

і матуся, і бабуся, і тітуся,

і татусь, ще й дідусь!

А Наталя? Звісно!

Тільки котик не читає,

але слухає, вважає...

Книжка тут, там друга,

третя — повно в шафі видно...

Аж Шевченко із портрета

усміхнувсь привітно. —

Книжка ще одна! Новенька! —

Скрикнула Наталя.

А за нею тато й ненька

книжку привітали.

От настав зимовий вечір...

Теплим духом віє з печі...

А Наталочка читала

голосно й поважно.

Вся родина посідала,

слухала уважно...

Ну та й добре вже навчилась

Наталя читати!

В рідній школі не лінилась,

зразу це пізнати.

Дочитала і сказала: —

На добраніч, книжко!

І як скарб, її поклала

під подушку в ліжко...

Ось і всі пригоди.

Далі книжка не блукала...

Чи багато з вас в загалі

є подібних до Наталі?

Що шанують, поважають

 українське слово,

що із книжечки читають

дзвінко кольорово?!

А чи є між вас такий,

як Василько чи Сергій?!

Ген до школи йде доріжка —

вас туди провадить книжка...

Щастям є читати вміти

слів барвистих самоцвіти

мовою батьків, родини,

і всієї Батьківщини — України!