В одному городищі на березі річки Тетерів жив мо­лодий, але вдалий Мисливець — правнук Слави¹ й Гука², нащадок могутніх гукрів³, найкращий стрілець із лука в усій окрузі.

   Під час довгої лютої зими, коли звірі ховалися в лісо­вих хащах, а людей діймав голод, Мисливець ішов на полювання і приносив до свого селища забитого лося чи дикого кабана.

   За таке вміння й сміливі вчинки мудрі старійшини-волхви⁴ дозволяли Мисливцеві полювати в Перуновій пущі.

   О, се була велика честь для стрільця. Адже в лісі, що належав Перуну — грізному богові блис­кавки і грому, не дозволялося полювати будь-кому. А жінкам заборонялося навіть ступати в цю пущу. Се тому, що похмурий Громовержець жив одинаком, вперто не одружувався після свого невдалого сватання.

    Мисливець не зловживав почесним правом полю­вати в Перуновій пущі. Славний лицар гострої стріли заходив у володіння Громовержця лише тоді, коли голод насувався на рідне городище.

    Так сталося і тієї весни. Затягнулася зима, в лю­дей закінчилися їстівні запаси, і треба було чимось підтримати їх.

— Піду в Перунову пущу і вполюю найбільшого вепра, — сказав Мисливець своїй дружині.

— І я з тобою! — вигукнула вона.

— Стривай, — сказав їй Мисливець. — Ти забула, що в Перунів ліс жінкам заходити заборонено. Наш Громовержець не любить жінок. І ти знаєш чому

    Щиро засмутилася дружина. Адже була вірним другом Мисливцеві. Дужа, смілива, спритна — вона завжди ходила з ним на полювання. Бо так само вправно стріляла з лука і вміло володіла мисливським мечем.

     Жінка була обачнішою, ніж він, і не раз рятувала Мисливця, коли він, людина одчайдушної⁵ хороб­рості, потрапляв у небезпеку. Ось і зараз дружина сполошилася, коли почула, що її чоловік хоче вполю­вати найбільшого вепра.    Тож стала готуватися й собі на полювання. Але Мисливець не взяв її із собою: не можна було порушувати закону, гнівити самого Перуна. Однак дружина дуже переживала за чоловіка, аби він не загинув у двобої з лютим звіром, і вирішила, потай піти за ним.

     Іде Мисливець лісами, а озброєна жінка позаду скрадається, перебігає нечутно від одного дерева до другого. Так вони зайшли в глибінь Перунової пущі. Тут почулося грізне рикотіння, від якого аж листя з дерев посипалося. То сунув великий ікластий вепр.

    Аж ось страшний звір вийшов на галявину. Вели­кий, як гора. Розлютувався звір, уздрівши людину. Наставляючи великі гострі ікла, оскаженіло кинувся на Мисливця.

     А стрілець стояв незворушно, затиснувши в обох руках короткого мисливського меча.

     Шалено мчить кабан, аж земля двигтить під ним. На­сторожі Мисливець. Усе ближче й ближче вепр. Ось уже лишилося три кроки, два. В останню мить Мис­ливець спритно відскочив убік, а вепр з розгону всадив ікла в стовбур дуба. І хоробрий Мисливець миттєвим і дужим ударом меча відсік звірові голову.

     Та в цю мить почувся відчайдушний жіночий зойк. То дружині здалося, що вепр простромив іклами Мислив­ця. Вона вискочила з-за дуба, кинулася до чоловіка і припала до його грудей. Він був живий, лише кров від вепра бризнула йому на груди.

— Що ти наробила?! — у страхові закричав Мисли­вець.

    Та було вже пізно. Бо Перун усе бачив з небес і вель­ми розгнівався. Хотів він убити обох, та передумав: шанував таки спритного Мисливця. Тож прогримів:

— Гаразд. Коли вже так ви любите одне одного, то бути вам довіку в парі!

    Змахнув Перун чарівною стрілою, і вмить перетво­рилися Мисливець і його прекрасна дружина на го­строкрилих, стрілохвостих птахів, що злетіли в небо, несучи на біленьких груденятах краплини крові від убитого вепра.

     Так з'явилися на світі ластівки.

     Відтоді вони ліплять свої гнізда на людських оселях і щось завжди щебечуть людям, ніби хочуть сказати: «Ми ж ваші родичі… Не забувайте цього! Ми колись теж людьми були…»

_{1. Слава — тут: перша жінка у світі, праматір людей.}

_{2. Гук — тут: перший чоловік у світі, прабатько людей.}

_{3. Гукри — нащадки Гука.}

_{4. Волхви — давньоукраїнські жерці, носії стародавньої української культури.}

_{5. Одчайдушний — безоглядний.}