Жила собі баба — удова стара — сама собі у хаті годів десяток чи й більше. І тій бабі вже годів сто. Чорт дізнався, що вона живе сама собі, так він і підходить до неї дідом і каже: — Ти сама собі живеш, прийми мене до себе, щоб не так скушно було, бо і я сам, такий, як і ти. — Аби добрий старичок, так і приставай, і будемо жить удвох.   І прийняла вона його до себе.   Пожили год собі удвох, дождали весни. Баба і каже: — Ну, діду, нада нам

  Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться, аж на призьбі перед хатою сидить молодиця та й плаче. — Доню моя, а що тобі Господь дав? — Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою нещасну голову; о такому завше плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й оддиху мені нема; б'є мене, бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила! — А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш? — Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він б'є, а я лаю; він б'є, а я лаю! Не дочекав би того ледачий,