Жив собі ведмедик, який зовсім не любив спати. Щора­зу, коли наставав час сну, ведмедик зітхав. Гучно і протяж­но. Як паровоз. Вочевидь, це був «зітхальний» вірус1: за вед­медиком починала зітхати мама. Тихо-тихо. І смутно. Потім наставала черга тата. Татусь зітхав різко та рвучко. Як вітер перед грозою. Тоді ведмедик вставав і йшов до своєї кімна­ти. Він знав, якщо цього не зробити, гроза справді вибухне.     Усю ніч ведмедик