Жив собі ведмедик, який зовсім не любив спати. Щора­зу, коли наставав час сну, ведмедик зітхав. Гучно і протяж­но. Як паровоз. Вочевидь, це був «зітхальний» вірус¹: за вед­медиком починала зітхати мама. Тихо-тихо. І смутно. Потім наставала черга тата. Татусь зітхав різко та рвучко. Як вітер перед грозою. Тоді ведмедик вставав і йшов до своєї кімна­ти. Він знав, якщо цього не зробити, гроза справді вибухне.

    Усю ніч ведмедик крутився й засинав лише перед ран­ком. Коли мама приходила його будити, він гарчав і скар­жився. А потім увесь день тинявся вдома й не знав, до якої справи взятися.

     Але одного разу на гостину завітала бабуся і привезла ведмедикові каганець² із білого скла. Коли каганець запа­лювали, усередині починали пурхати сріблисті метелики.

— Знаєш, — сказала бабуся, укладаючи ведмедика в ліж­ко. — Адже тобі не обов'язково спати. Просто лежи й дивися на метеликів.

     Бабуся завжди його розуміла!

     Незабаром усі заснули, а ведмедик лежав і дивився. Рап­том одна з тіней, які танцювали усередині лампи, випурх­нула назовні й почала збільшуватися. Ведмедик втиснувся в ліжечко й натягнув на ніс ковдру. Але виявилося, що боятися нічого. Тінь належала нетлі³, яка влетіла у кімнату крізь відчинене вікно.

— Не спиш? — прошелестів нічний метелик.

— Не сплю, — відповів ведмедик.

    А нетля раптом з розгону врізалася в лампу. Навіщо ти це робиш? — здивувався ведмедик.

— Я просто лечу на світло, — зніяковів нічний метелик.  Твій каганець такий гарний! Білий — мій улюблений колір!

— А мені подобається червоний, — сказав ведмедик.

— Я не знаю такого кольору, — зізнався метелик.

— Як це? — не повірив ведмедик.

— Уночі все сіре й чорне, — пояснив метелик. — А який він?

— Ну. — ведмедик раптом зрозумів, що розповісти про колір складно, і запропонував. — Я покажу тобі!

    Він помчав на кухню. Але в кошику, де зазвичай лежали червоні яблука, було порожньо.

— Знаєш, — сказав ведмедик метеликові. — Сьогодні не вдасться. Але завтра я що-небудь придумаю. Прилетиш?

— Прилечу, — пообіцяв метелик.

    Увесь ранок ведмедик бігав по саду та збирав червоні квіти. До вечора він дуже стомився, тому без умовлянь вирушив у ліжечко і заснув.

    Ведмедик прокинувся перед світанком і побачив метели­ка, який дрімав на одній із квіток.

— Дякую! — сонно пробурмотів той. — Червоний колір — дивовижний!

— Це ти ще не бачив жовтого! — зрадів ведмедик.

— Покажеш? — попросив метелик.

— Звісно!

— До завтра? — метелик спурхнув із квітки та зник у сі­рих досвітніх сутінках.

— До завтра! — помахав йому ведмедик і побіг умивати­ся. У нього було ще стільки справ!

1. «Зітхальний» вірус — позіхати один за одним.

2. Каганець — світильник.

3. Нетля — нічний метелик.