Виріс на гілці Жолудь…

– Який великий, який блискучий! – цвірінькали навколо нього пташки.

    А Жолудь потягався, поправляв свого коричневого капелюшка та думав: «Годі, мабуть, дома сидіти, треба на білий світ подивитися та себе показати».

    Тільки так подумав, прилетіла птиця Сойка, − чепурна, у блакитно-чорній сукні із сніжно-білими манжетами, з їжакуватим чубчиком на голові. Побачила Жолудя, зраділа:

− Ге-ге-ге! Який великий Жолудь!

Схопила його й полетіла.

    Летить Жолудь і не знає, чи йому радіти, чи журитися. Під ним зеленим морем ліс шумить, вгорі чорною крапкою яструб ширяє. Раптом склав яструб крила, каменем униз шугнув.  Злякалася Сойка, у лісовій хащі сховалася.

    «Здорово ми від яструба утекли», − подумав Жолудь і тільки хотів похвалити Сойку, а вона його під лапу. Ой-ой-ой, чи не з’їсти його хоче? А Сойка – тук Жолудя дзьобом.   Випорснув він з-під пташиної лапи, кулею вбік відлетів, очі від страху заплющив.  Відкрив лише тоді, як упав на щось м’яке.

− Куди це я потрапив?

    А хтось поряд відповідає:

− Добро пожалувати у дупло до Білочки!

   Подивився Жолудь, а, крім нього, в дуплі і горіхи, і шишки, і гриб сушений зморшкуватий.

− Ми хоч не з власної охоти сюди потрапили, нас Білка принесла, а ти… ти сам прилетів, хе-хе-хе… − засміявся Гриб.

    Жолудь захотів сказати йому щось у відповідь. Як раптом сама господиня дупла з’явилася. Побачила Жолудя, здивувалася:

− Ач, який гарний! Ач, який великий!

    Вона навіть з дупла його винесла, щоб краще роздивитися. – І горіхи в мене є, і шишки є, і гриб сушений, тільки Жолудя мені й не вистачало. Чи зараз мені його з’їсти, чи на зиму залишити? Доки Білка Жолудем милувалася, підкралася до неї Куниця, лісова хижачка. Кинулась Білка тікати, ніби блискавка, з гілки на гілку перестрибує, від страху й Жолудя загубила.

    Полетів він додолу, у мох шелеснув. Тільки-но встиг капелюха поправити, як перед ним Миша лісова з’явилася, радісно лапками  сплескує:

− Буде чим поласувати взимку!

    Схопила Жолудя, у нірку потягла. Опинився Жолудь під землею, лежить бідолаха й чекає, коли його Миша з’їсть. А Миша пішла на полювання та й не повернулася: можливо, її саму лисиця з’їла, можливо, сова занесла.

     Лежить Жолудь у мишачій нірці, загубив лік дням. Всю зиму пролежав.

     Коли ж весна прийшла, сонечко землю пригріло, захотів Жолудь на волю. Почав він угору тягтися. Тягнеться-тягнеться, тягнеться-тягнеться, крізь землю  продирається та й виглянув на світ. Тільки хотів Жолудь свого капелюшка поправити, коли глядь, а замість капелюшка листячко зеленіє: став він уже не Жолудем, а молодим Дубком. Отак-то.