ПРОСТО БАБУСЯ (оповідання М. Стеценка)

Награвшись досхочу у м’яча, хлоп’ята зібралися розходитись по домівках. Аж ось Пилипко запропонував пригостити всіх морозивом.

— А гроші в тебе є? – поцікавилися друзі.

— Навіщо? Морозиво продає моя бабуся. Вона добра. Усім купить.

— Подумаєш! — закопилив губу гордовитий Слава, — он моя бабуся – шофер таксі! Захочу – цілий день на машині кататимусь.

— Диви, як задається! — присоромив його Миколка. Але потім і сам почав хвалитися своєю бабусею.

Один Костик мовчав.

— А твоя бабуся хто? — спитали його товариші.

— Моя? — перепитав Костя і знизав плечима. — Просто бабуся, — стиха промовив він. Він не знав, чим похвалитись. Його бабуся дома господарює, обіди готує, панчішки штопає. А ще казки розповідає.

Раптом до хлоп’ят підійшов військовий.

Ану, молодці, де тут дванадцятий номер? — поспитав він.

Ось тут на розі.

— А ви до кого?

— До Ольги Петрівни.

— До Костикової бабусі?

— А хто з вас Костя?

— Я.

— От здорово. Ну, веди, - сказав він весело.

Слідом за ними подалися й Костикові друзі.

Ольга Петрівна мабуть у вікно впізнала військового, бо ще з присінка ступила йому назустріч, крикнула:

— Сашко!

— Олю!

Хлопчики переглянулись здивовані.

Згодом вони сиділи за столом. Ольга Петрівна частувала гостя чаєм, а хлоп’ят – цукерками.

Військовий і бабуся згадували про війну. Полковник розповів, як у битві за Київ безстрашна розвідниця Оля, тепер Костикова бабуся, врятувала життя йому, тоді ще молодому лейтенанту.

Хлоп’ята сиділи, мов зачаровані. Вони то полковника розглядали, то на бабусю дивилися. Бабуся порожевіла і немов помолоділа. Тільки її сірі очі застилала волога, а тремтлива рука раз по раз ховала під хустку неслухняне сиве пасмо. На прощання полковник схилився, поцілував бабусину руку і, хвацько козирнувши, вийшов з кімнати.

Хлоп’ята проводжали його аж за ворота.

А коли той звернув за ріг будинку, один з них глянув на Костю і сказав:

— А говорив, що його бабуся — просто бабуся…