Мені в око попала смітинка. Поки я її виймав, у друге око теж попала смітинка.

   Тоді я помітив, що вітер несе на мене тирсу і вона тут таки лягає доріжкою в напрямку, куди віє вітер. Отже там, звідки вітер дув, хтось копирсався в сухому дереві.

    Я пішов проти впру по тій білій стежечці тирси і незабаром побачив, що то дві маленькі синички, гаїчки — сизі, з чорними смужками на білих пухкеньких щічках, — працювали дзьобиками по сухому дереву, добуваючи собі комах у гнилій деревині. Пташки працювали так жваво, що на моїх очах чимраз глибше вдовбувалися в дерево. Я терпляче дивився на них у бінокль, поки нарешті від однієї гаїчки стало видно тільки хвостик.

    Тоді я тихенько зайшов з іншого боку, підкравсь і те місце, де стирчав хвостик, накрив долонею. Пташка в дуплі й не ворухнулася, ніби відразу вмерла. Я прийняв долоню, поторкав пальцем хвостика — лежить, не ворушиться; погладив пальцем уздовж спинки — лежить, мов убита.

    А друга гаїчка сиділа на гілці за два-три кроки й попискувала. Можна було здогадатися, що вона вмовляла подругу лежати якнайсумирніше. «Ти, — казала вона, — лежи й мовчи, а я буду біля нього пищати; він поженеться за мною, я полечу, і ти тоді не лови ґав».

    Я не хотів довше мучити пташку, відійшов убік і спостерігав, що буде далі.   Мені довелося стояти довгенько, бо вільна гаїчка бачила мене й попереджала полонянку:

— Краще полеж трохи, а то він тут, недалеко, стоїть і дивиться....

    Так я дуже довго стояв, поки нарешті вільна гаїчка пропищала зовсім ослабленим голосом (так гадаю):

— Вилазь, нічого не вдієш: стоїть. Хвіст зник. Виткнулася голівка з чорною смужкою на щоці. Пискнула:

— Де ж він?

— Оно стоїть, — пискнула друга. — Бачиш?

— А, бачу! — пискнула полонянка. І випурхнула. Вони відлетіли лише на кілька кроків і, мабуть, устигли шепнути одна одній:

— Давай подивимося, може, він і пішов. Сіли на горішню гілку. Придивилися.

— Стоїть, — сказала одна.

— Стоїть, — сказала друга. І полетіли.