То була собі колись одна жінка. І мала вона три доньки. Багато доводилося працювати цій жінці, щоби й одягти, і взути, і прогодувати своїх доньок.

     А дівчата гарними зростали. І пови­ростали, та такі гарні, що й не скажіть — одна гарна, а друга вродлива, а третя — як зоря.

     Повиходили всі вони заміж, роз'їхалися по різних селах, й зосталася мати сама-самісінька.

     Минув рік, а за ним і другий, і третій. І от сталося так, що мати занедужала. Покликала вона білку-вивірку, що жила в лісі неподалік, та й просить;

— Вивірко-білице, поклич-но до мене доньок моїх.

    Білка тут же побігла виконувати прохання.

    Прибігла вона до старшої доньки, постукала в шибку.

— Ой, — сказала старша, вислухавши. — Я б одразу до мами побігла, так треба ж ось тази чистить.

    І справді, вона якраз тази чистила.

— Ах так, — розгнівалася білка, — ну, так і сиди з ними довіку!

    Тільки-но вона так сказала, як тії тази — дзень — та й приросли з обох боків старшої доньки — і стала вона з того часу черепахою.

     А вивірка-білиця помчала тим часом до середульшої. Так і так, каже, занедужала твоя мати.

— Ой, побігла б я оце до мами, та ось полотно тчу, а незабаром ярмарок — треба поспіти.

     І справді, вона якраз за верстатом сиділа.

— Ах так, — розсердилася білка, — ну, тоді все своє життя тільки й роби, що тчи.

     Тільки-но вона так сказала, як середульша павуком стала.

      А вивірка-білка тим часом — до найменшої. Постукала їй у шибку, а та саме хліб учиняла¹. Як почула вона, що мама занедужала, — як була, так і побігла; руки в тісті, а вона на те й не зважає — до матері поспішає.

— Добра в тебе душа, — мовила білка, — Так хай же й люди завше² по-доброму до тебе будуть. Живи, зіронько, щасливою, і нехай люди од тебе щасливими стають!

    І люди тебе любитимуть і все добре, що зробиш, повік-віку не забудуть.

    Так воно й сталося.

^{1. Учиняти хліб — замішувати тісто.}

^{2. Завше — завжди.}