Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м'яса.

— О, сьогодні добре пообідаю! — зраділа вона.

    Вхопила м'ясо та й злетіла на високе дерево.

    А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону. «Еге, тут можна поживитися».

    Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:

— Добридень, орле! Як ся маєш?

    Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі м'ясо. Ли­сиця нітрохи не образилася, а співала далі:

— Вибачай, що назвала тебе орлом, — ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір'я — чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!

    Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спи­ну лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м'ясо й облизалася.

— Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не пробачу! Їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа — далеко йому до тебе!

    Ворона запишалася, аж пір'я розпустила від такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...».

    А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспі­вала вже іншої:

— Нехай того грім поб'є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали царем — ти, либонь, німа. Навіщо птахам німий цар?

    Цього вже ворона не могла стерпіти.

— Кар-р-р! — каркнула вона. — То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?

    Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:

— Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує — розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впус­тила б м'яса з дзьоба.

     І лисиця зникла поміж деревами.

НЕРОЗУМНА ВОРОНА українська народна байка

    Ворона літала над селом і схопила шматок сиру. Шматок був чималий, ворона заледве тримала його в дзьобі. Полетіла в ближній лісок, сіла на дерево не¬високо від землі і почала їсти.

    Побачила це лисиця — і захотілось їй поласувати сиром.

    Підійшла до дерева, обійшла на¬вкруг нього разів зо два, все позираю¬чи на ворону, а далі почала морочити їй голову.

— Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не намилуюся. Що за носик, що за хвостик! А пір'ячко... Від сонця аж блищить! — примовляє лисиця.

    А ворона міцно тримає сир та слухає, що ж то лисиця говорить.

— Я думаю, такій красуні сам орел позаздрить. Не дарма ти їси такий ласенький шматочок. По всьому видно, що у тебе має бути ангельський голосочок!

   Ворона оніміла від похвали, забула й про сир, роззявила рот і крикнула: «Так! Так!»

   Сир упав додолу, а лисиця схопила його і втекла.