Надворі будилася весна. Сніг уже танув, і на дорозі, що вела крізь село Колодяжне, стояли тут і там великі калюжі. Подекуди земля вже просихала, а обабіч шляху несміливо показувалася соковита весняна травичка. До­рогою поміж хатами бігло біляве дівчатко, років, може, дванадцяти. На ньому — по-волинському вишивана со­рочка, свитка і спідниця. Бігло воно, уважно оминаючи калюжі, і все щось стиха собі підспівувало.

     Дівчинка добігла до останньої хати, що за нею вже починався ліс, густий та дрімучий. Під хатою сиділа ста­ренька бабуся і перебирала якесь сухе зілля.

— А куди це ти, дитинко, йдеш? — спитала бабуся.

    Дівчатко спинилося, всміхнулось:

— До лісу, бабусю.

— До лісу? А хіба ж ти лісовика чи русалки не боїшся?

— Чого мені боятися? Ось я читала в книжечці про Вілу, то вона зовсім не страшна.

— У книжечці, кажеш? А хіба ти читати вмієш?

— Вмію. А хіба що? Всі ж уміють!

— Дивна ти, дівчино! — зачудувалася бабуся. — Убра­на, як усі люди в селі, і по-нашому говориш, а от і читати вмієш. Хто тебе навчив?

— Матуся. Вона і мене, і брата Михайлика навчи­ла, і книжечки нам спроваджує.    Батенько хотів був нас у школу віддати, та матуся нас у чужу, московську, школу посилати не схотіла.

— То, кажеш, і мати твоя читати вміє? А чия ти будеш? Щось я тебе ні під церквою, ні на вигоні між дівчатами не бачила.

— Бо я лише недавно зі Звягеля приїхала. Я — Косачівна, а звуть мене Леся, он там із двору, знаєте, з-за гаю...

— То ти панова донечка! — здивувалася старенька. — А я й не знала, що з панночкою говорю... Бо як же тут пізнати? І одягнена, як усі дівчата, І говориш, як усі... Я ду­мала, що всі пани, прости Боже, лише по-московському балакають та спанська носяться ...

— Може, інші й по-чужому розмовляють, а нам чого своєї рідної мови соромитися? Ми всі вдома лише по-своєму говоримо: і матуся, і Михайлик, і родичі наші Старицькі, та Лисенки, і дядько Драгоманів, і тіточка ...

Аж тут у дівчини так і стали на очах сльози. Трохи-трохи не розплачеться.

— Чого ти так посумніла нараз, дитино? Отака весе­ленька була, мов пташка...

— Бо... тіточку москалі в Сибір вивезли за те, що по-на­шому говорила і була українкою. Я її так любила!

    І знов оченята в Лесі зайшли сльозами, і устонька вона прикусила. Жаль стало старенькій:

— Бог милостив, дитино! І з Сибіру люди вертають­ся! А ось коли тіточку засудили, то тобі хіба не страшно по-нашому говорити і вдягатися, та ще, як кажеш, і книжки читати?

    Тут Леся, мов огонь, спалахнула:

— Ой ні, бабусю! Нізащо в світі мови не покину! Я чи­тала книжечку про відважного лицаря, що його вже з коня скинули, до землі списом прибили, а він ще говорив: «Убий — не здамся!». То знов писали, як то перших хри­стиян посилали на муки, вогнем палили, диким звірам на поталу кидали, а вони своєї віри таки не зрадили. Так і ми свого ніколи не покинемо!

— Що ж, дитино, бачу, ти мудра, на книжках учена та ще й завзята вдалася. Але в ліс таки не йди! Тепер весна — таке там у лісі твориться, що й не здумаєш! Небезпечно тепер людині туди заходити!

    А в Лесі оченята новим огником загорілися.

— Що там таке твориться? Розкажіть, бабусю! — по­чала просити.

— О, багато, багато чого! Ліс зимові білі шати скидає, у весняні, в зелені одягається. А з ним і цар його, лісовик. А лісовик такий: ти з ним добра, то й він з тобою добрий. Та коли розгнівається за що-небудь — горе тобі! З озера, що на поляні, водяник виглядає, а з ним і донечка його, русалка. Вона дуже любить затягати у воду рибалок мо­лодих! А до неї заходить той, що греблі рве. Хорони Боже, щоб він цього року знов такої потопи не вчинив, як торіш­ньої весни! А зі старої верби виходить мавка. Там вона всю зиму спала. Приходить до неї перелесник, та такий меткий, такий палкий, як сам огонь. Коли його розгнівиш, він відразу хату спалити може! А потерчата понад болотом огники палять — людей у трясовиння заманюють. Треба, доню, добре знати, яке зілля з собою носити, щоб у біду не попасти: чи мак-відюк, чи терлич, чи полин...

— А ви, бабусенько, маєте таке зілля? Як же вам його не мати, коли ви так близько лісу живете!? Багато його отут довкруги вас на призьбі. Дайте ж мені, рідненька, щоб я теж у лісі хоч русалку, хоч мавочку побачила! Так дуже я їх побачити хотіла б!

    Довго-довго просила вона, аж поки бабуся не всміх­нулася ласкаво, не вибрала з усього зілля маленького пучечка. Дунула на нього тричі, перехрестила, щось по­шептала та подала Лесі. Подякувала, вклонилася дівчинка, заткнула пучечок за пояс і побігла в ліс.

     Не знати, чи бачила вона в лісі мавку, чи ні. За нею незабаром прибігла наймичка з двору, бо приїхали дядь­ко Старицький з тіткою, а з ними і їх донечка, посестра Лесі, Людка.

      Та мавку вона, мабуть, таки бачила, бо багато років пізніше, як уже виросла, написала про неї в «Лісовій піс­ні». І як чудово написала!

      І про лицарів писала, і про перших християн, і про всіх, що за правду з неправдою боролися. Бо маленька Леся — це була велика письменниця Леся Українка.