Стояла зима. Уся земля була вкрита пухким снігом, наче м'яким укривалом, під котре ховались усякі рослини. І справ­ді, там було дуже тепло корінцям, травинці та квіточкам, але їм було сумно в темній хатці, вони ждали весни, щоб любе сонечко послало своє проміння зігнати сніг, зігріти холод­ну землю, випустити їх хоч із теплої, але дуже темної хати.

   Маленькому блакитному дзвіночку було дуже сумно; він по­чав прислуховуватися, що робиться вгорі, йому чувся якийсь гомін. Це бігали по садку діти, грались у сніжки й робили сні­гову бабу, вони дуже раділи зимі.

— Послухайте, сестрички! — загукав дзвіночок до інших квіток. — Послухайте, який угорі гомін: може, прийшла весна?

— Ох, коли б то скоріше весна! — прошепотіла біленька кон­валія, зітхаючи. —    Як я люблю дивитися на гарних метеликів і слухати чудові співи пташок. А сонечко, Боже, яке гарне!

— Страшенно нудно так довго тут сидіти, так би вже хоті­лося розпустити свою гарну мережану спідничку! — промо­вив красень тюльпан.

— Годі вам балакати! — пробурчав старий реп'ях, прокида­ючись. — Хвилини спокою не даєте.

    Квітки затихли, якби тільки старий заснув.

— Якби мені хотілося подивитися, що робиться на зем­лі! — промовив тихесенько оксамитний чорнобривець.

— Ой! Як я вже скучила за тим сонечком! — сказала ма­ленька польова гвоздика.

— І чого це ви так турбуєтеся за тим сонцем? Хіба я гір­ший від нього? — промовив згорда соняшник. — Ось нехай тільки я вийду на світ, тоді побачите, що моє листячко краще від сонячного променя.

— Ач, як хвалиться! — прошепотіла фіалочка, нахиливши до конвалії свою гарну голівку.

— А мені здається, — промовила красива півонія, що тут є кращі від тебе, соняшнику, та й не величаються! — І вона з презирством глянула на нього.

    Соняшник хотів уже сперечатись, але в цей час знову про­кинувся старий реп'ях і сердито гримнув:

— Мовчіть, дурні! Ніяк не дадуть заснути. Спіть краще та ждіть, усе буде у свій час.

    Маленька незабудка здригнулась і міцно притулилася до фіалочки, але не заснула, а прислуховувалася до чогось.

— Послухайте, малеча, що я вам скажу, — промовила пишна жоржина. — Я бачила зиму. Це було торік чи позаторік — не пам'ятаю. Я спізнилась увійти в хату, бо задивилася на со­нечко, котре ховалося за хмари, і весь обрій палав червоним світлом, наче полум'ям. Картина була чудова! Але я не вспіла надивитись, як раптом зірвався вітер, зашумів по деревах, зро­билося темно — і посипав густий та лапатий сніг, вітер сердито крутив його на всі боки. Одна сніжинка впала мені на голову й пошкодила моє красиве листя. Я мерщій сховалась у хату.

— Ой, як страшно! — промовила, здригнувшись, гарнень­ка рожева стокроть.      Вона міцно притулила до себе листячко, як би хотіла захиститися від холоду.

— Не вірте цій цокотусі, — промовив первоцвіт. — Ви ж знаєте, що я перший виходжу на світ і хоч у кінці, але все ж таки бачив зиму, і вона зовсім не така страшна.

— Я теж бачив зиму, — промовив синенький барвінок. — Як хочете, то розкажу вам.

— Розкажи, розкажи! Це дуже цікаво! — загомоніли всі квітки.

— Слухайте, але не верещіть так, бо старий реп'ях про­кинеться й буде гримати. Був я ще малесеньким пуп'янком, і мені дуже захотілося побачити зиму. От як усі поснули, я тихесенько відчинив віконце й визирнув. І, Боже ж мій, яку красу я там побачив! Дерева стояли в срібному прозорому вбранні, уквітчані кришталевими квітками, котрі здавали­ся чудовими гірляндами, що додавали деревам ще більшої краси. Земля теж була загорнута в дорогу блискучу матерію, убрану срібними зірочками. А маленькі кущі були подібні до фантастичних квіток у якомусь зачарованому садку. І все блищало й переливалося на сонці, мов дороге каміння.

    Я дивився й не міг відвести очей від цієї краси. Але пробіг вітер, зробилося дуже холодно, я спішно зачинив віконце й ледве зігрівся у своїй теплій постелі…

    Поки барвінок це оповідав, квітки поснули. Не спала тіль­ки маленька рожа, що була в тому самому місці саду, але стояла на вікні в будинку. Маленька щілина в рамі давала їй спромогу чути все, що розказував барвінок, їй страшенно хотілося вийти в садок, щоб там подивитися на зиму.

— Любий барвінку, якби ти знав, як мені хочеться побачи­ти зиму! — промовила рожа. — Чи не можна вийти?

— Яка ти ще не розумна дитинка, — промовив ласкаво бар­вінок. — Ну куди ти підеш у своєму легкому вбранні!

    Рожа подивилася на свою літню суконьку й зітхнула.

— Ну, то розкажи ще що-небудь, любий барвінку, — про­сила вона.

    Барвінок нічого не відповів, він уже спав.

— Чого мені лякатися холоднечі, — міркувала собі рожень­ка. — У мене хоч і легенька сукня, але я маю листя, у котре я можу загорнутись. Тільки одну хвилинку подивитись і годі!

    Коли це нараз вона почула, що коло неї щось зашелестіло. Це був дуже гарний нічний метелик. Він спав на тому вік­ні вгорі й упав якраз біля рожі. Він уже розпустив крильця, збираючись летіти, коли роженька почала його прохати:

— Любий метелику, поможи мені вийти в садок: я так хочу побачити зиму.

    Метелик згодився й вилетів у щілину. Рожа за ним вису­нула голівку.

— Поможи мені, братику, висунутися ще більше, — про­сила вона метелика.

— Ой, як же зимно! — скрикнув він.

— Ой, як гарно! — промовила рожа. — Як усе блищить. Які чудові квітки на деревах і яка красива земля у своєму доро­гому білому вбранні. А чи бачиш, які блискучі срібні зірочки літають у повітрі?

     Але метеликові було не до того. Ніжки його дуже змерзли, і він хотів швидше в хату.

— Пусти мене, сестричко, у хату, бо я зовсім замерз.

    Але рожа не чула його слів: вона милувалась, що було пе­ред очима. Справді, картина була дуже гарна. Якраз місяць вийшов з-за хмари й освітив усе своїм чарівним блідим світ­лом. Його промінь упав на ялинку, що росла біля вікна, і так чудово освітив її, що вона здавалася зробленою з діамантів, а її блиск уразив маленьку рожу так, що вона затрепетала своїм листячком — і радісно гукнула до метелика:

— Ти тільки подивись, яка краса! Я ще зроду не бачила такого чарівного деревця.

— Чудово, чудово! — шептав метелик. — Але мені холодно, я мерзну, зовсім мерзну. Ходімо швидше в хату.

— Ще тільки хвилиночку — і підем, — казала рожа.

— У мене зовсім задубіли крильця, — ледве чутно шептав метелик. — Я вже не маю сили.

     І він схилився на роженьку.

      Але здивована рожа нічого не чула й не примітила, як за­ховався місяць, повіяв вітер і почав шарпати листя, у котре вона загорнулась.

— Метелику! Метелику! Мені холодно, ходім швидше, бо я замерзну, — гукала рожа й силкувалась вернутись у кімнату.

     Але злюща зима не любить живих квіток. Вона міцно при­кувала рожу до щілинки, і маленька цікава квіточка почала замерзати.