СКАРБ АНТОНЧИКА МОНТЕ-КРІСТО (БОРИС ГРІНЧЕНКО) оповідання

   Жив собі хлопчик на ім'я Антончик. Не сказати б, що був він великий мудриголова, однак і не дурник. Не сміливець, але й не страхополох. Не трудяга-роботяга, проте й не лінюх. Хвацько катався на роликових ковзанах. І, звісно, з ранку до вечора міг сидіти біля телевізора й дивитися мультики. Одне слово, це був звичайнісінький хлопчик, яких ми зустрічаємо на кожному кроці.

   Тим часом одна потаємна мрія вирізняла Антончика з-поміж інших хлопчиків і дівчаток: він хотів стати най­більшим багатієм на землі. «Ех, якби мені знайти скарб! — мало не щодня марив Антончик. — Щоб була там ціла гора золота й коштовного каміння, як у графа Монте-Крісто1. Ось тоді б я став найщасливішим у світі!» І щоразу при цій думці Антончик тяжко зітхав, бо не знав, як йому свою мрію здійснити...

     Якось після сніданку він вибіг на вулицю погратися. Ба­чить: стоїть неподалік їхнього будинку ветхий згорблений дідок, чимось схожий на казкового гнома, стоїть і силкується підняти із землі впущену з рук палицю. Та, мабуть, від старо­сті кістки в дідка геть негнучкі стали, бо ніяк він не нагнеться. А без палиці й півкроку ступи­ти йому несила. Тому Антончик підбіг, підняв палицю й каже:

— Ось, дідуню, тримайте. Тіль­ки не впустіть знову, бо я побіжу до своїх друзів гратися, і вже не буде кому вам підсобити.

— Красненько дякую, — прошамотів дідок. — Бачу, ти до­бросердий хлопчик. Тому маю тебе за це винагородити. Ска­жи, чого б тобі найдужче хотілося?

— Е, — махнув рукою Антончик, — ви все одно того не зробите.

— А ти скажи. Може, і зроблю.

— Я, дідуню, дуже хочу стати найбільшим багатієм, — за­мріяно сказав Антончик. — Якби мені ціла купа золота, а на додачу ще й купа коштовного каміння, як у графа Монте- Крісто, я був би найщасливішим у світі!

— Так, так, — задумливо поскубав свою сиву бороду ді­док. — А ти певен, що саме це робить людину щасливою?

— О! — вигукнув Антончик. — Ще й як певен!

— Що ж, хай буде по-твоєму, — мовив дідок і загадково усміхнувся.

    Він прошепотів якісь таємничі слова, махнув палицею — і тієї ж миті чарівна сила підхопила Антончика, крутнула кілька разів, і не встиг він опам'ятатися, як опинивсь у ве­личезній, з високим склепінням кам'яній печері, зовсім по­рожній і таємничо-зловісній. Печеру наповнював легкий сизо-рожевий туман.

     Антончик боязко роззирнувся. Та впевнившись, що йому не загрожує ніяка напасть, ступив кілька кроків уперед. Рап­том його увагу привернуло якесь химерне світіння. Антончик повернувся в той бік і побачив, як просто на землі лежить велика купа сліпучо-білих і багряно-червоних, жовтавих і зелених камінчиків. Кожен із них був завбільшки з голубине, а то й куряче яйце й відсвічував мерехтливим вогнем.

— Та це ж справжнісінькі діаманти!.. А ось рубіни!.. І сма­рагди! — у захваті вигукував Антончик, хапаючи то один ка­мінчик, то інший.

    Він одразу впізнав їх, бо вдо­ма частенько розглядав зобра­ження в татовому альбомі про мінерали.

    Поряд із камінчиками лежали ще дві великі купи. В одній були зливки срібла, у другій — щире золото.

— Мамочко рідна! Здійснилася моя мрія! — мало не тан­цюючи з радощів, вигукував Антончик. — Я став над усіма багатіями багатій.

    Якусь мить він розмірковував, що має робити далі. А тоді йому сяйнула думка: «Наберу-но я з кожної купи побільше цього добра й гайну додому. Куплю вантажну машину з дов­железним причепом, вернуся й заберу все до останнього діамантика».

    Наклавши в пазуху золота, срібла й коштовних каменів, він вирушив у дорогу.

    Антончик нітрохи не сумнівався, що швидко вибереться з печери. Але вузенький прохід перед ним виявився горбку­вато-ямкуватим, та й іти по ньому доводилося мало не на­впомацки. Пітьма ставала все непрогляднішою. Антончик часто падав, збивав коліна, натикався випростаними поперед себе руками на гострі гранітні виступи. Скільки він так ішов, сказати важко. Антончик геть утратив лік часові. Він дуже зголоднів і відчував повну неспромогу йти далі.

— О, мені хоч би тоненьку скибочку хліба! — у розпачі про­шепотів сам до себе Антончик. — Я віддав би за неї все своє золото. І щойно ці слова злетіли йому з вуст, як сталося диво: золоті зливки, що були в нього в пазусі, зникли, ніби випару­валися. А в руці опинився окраєць духмяного житнього хліба. Антончик квапливо потамував голод, трошки перепочив і ви­рушив далі. Він ішов і думав, що якби ще день-два тому хтось сказав, що окрайчик хліба вартіший за кілька зливків золота, це викликало б у нього глузливий сміх. Він навіть не став би сперечатися, а лише зневажливо вигукнув би: «У таку дурню ніхто у світі не повірить!» І ось, маєш тобі — тепер сам повірив.

    Тим часом дорога під ногами крутішала просто на очах. Ноги грузли у висипах, перечіплювалися через кам'яні бри­ли. Іти ставало важче й важче. Від спраги паморочилося в голові. Усе тіло виповнювала втома. Тож Антончик, мало не плачучи, проказав:

— Ой, більше не можу... За один-однісінький ковточок води віддам усе своє коштовне каміння.

    І враз у пазусі його сорочечки полегшало точнісінько на стільки, скільки важили всі його діаманти, смарагди й ру­біни разом узяті, а вухо вловило віддалений тихий плюс­кіт. Антончик увесь стрепенувся, повернув у той бік — і в сіро-рожевому мороці побачив, як із розколини в скелі струменіє вода. Він припав до неї і почав жадібно пити. О, такої води Антончик не куштував зроду! Здавалося, то тече солодкий життєдайний нектар. Напившись уволю, Антончик утер рукавом сорочки губи й поплентав далі. Якийсь час він ішов, не відчуваючи гнітючої втоми. Та ось на нього війнуло гарячим, як із печі, повітрям. Здавалося, у груди вливається жаркий вогонь. У скронях Антончико- ві болісно запульсувала кров. Тепер він часто зупинявся, щоб перевести подих.  Нарешті присів навпочіпки й ледь чутно прошепотів:

— Не треба мені ніяких скарбів... Хочу на волю. На свіже повітря.

    Він хапливо висмикнув із штанців сорочечку — і йому під ноги посипалися рештки його найкоштовнішого скарбу. І в цю мить десь попереду блимнув рятівний промінець. Антончик прожогом схопився на ноги, пробіг трохи — й опинився на волі.

    Він стояв на самому вершечку гори. Вхід до печери зник без сліду. А довкола, скільки сягало око, простягався степ. У небі ласкаво всміхалося сонце. Над головою плив­ли білокрилі хмарки. Ніжний вітерець студив Антончикові лице. А в груди з кожним подихом уливалося напоєне степо­вими пахощами свіже п'янке повітря.

— Хай живе воля! — на весь голос вигукнув Антончик. — Слава свіжому повітрю! Слава хлібові! Слава воді! Тепер я знаю, вони цінніші за всі скарби на світі.

     Дзвінкий Антончиків голос котився над степом, і його слу­хали і квіти, і трави, і сюркотливі коники, і бджоли з джмеля­ми, і співучі пташки. Антончик розпростер руки, ніби жайвір крила, і легко побіг схилом гори на захід сонця, де на нього чекали мама, тато та рідна домівка.

1. Монте-Крісто — так звали багатого героя з твору французького письменника Александра Дюма.

     




Переглядів: 372
21.05.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до СКАРБ АНТОНЧИКА МОНТЕ-КРІСТО (БОРИС ГРІНЧЕНКО) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера