Хороший хлопчина Костик, але ніхто не знає, скільки в мене клопоту з ним. І вдома стережи його, щоб ніхто не вкрав. І пильнуй, аби ніякої шкоди не зробив. І на прогулянку виведи, бо сам не здогадаєть­ся вийти. Втупиться в телевізор і сидить камінчиком цілісінький день. І додому з прогулянки приведи — може сам заблукати в місті. І черевики змушуй ви­тирати об килимок біля квартири — як не нагадаєш йому, то прямо з брудними зайде і скрізь у коридорі ступаки Костикові видно...

    Ой Костику-Костику, коли вже ти нарешті підрос­теш?

    Сиджу оце в кутку на кухні й серджуся на нього. Бо як не сердитися?

    Понад'їдав варення з банок і звернув усе на мене.

    Прийшла мама з роботи, а Костик їй:

— Наш Бон варення їв...

    І показує пальцем на свою шкоду, збитошник¹.

    Подивилася вона на банки, на мене, а потім на Костика. Так пильно подивилася і каже:

— А я й не знала, що мій син навчився казати неправду!

    Костик почервонів, підскочив до мене й смикнув за вухо. Є в нього така погана звичка. Коли мама зро­бить йому зауваження чи висварить, він мене шарпає.

    Хоч і болить мені, але терплю. Що з нього візь­меш — малий ще.

    Лежав оце я, лежав на кухні, сердився на Костика, та й пересердився. І вухо зовсім перестало боліти.

     Глянув на годинник — уже друга. Час би Костика вивести на повітря. Він і так блідий після грипу. Раніше щоки були — як червоні яблука.

    Заходжу до нього в кімнату і голосно кажу:

— Гав-гав!

    Це значить: на вулицю. Костик слухняно одяга­ється. А вже в дверях запитує:

— Боне, ти вже не сердишся?

    Він і сам добре знає, що не вмію довго сердитися. У всіх сенбернарів такий характер. Вони легко вибача­ють. А як же я можу не вибачити Костикові?

    Відповідаю йому дзвінким гавкотом: не хвилюйся, я вже й забув на тебе сердитися.

    Тільки вийшли на вулицю, Костик у калюжу — стриб. Аж мені в очі бризки полетіли.

    Я хотів на нього сердито гавкнути, а потім пере­думав. Усе одно не послухається. Тут треба діяти рішучіше.

    Підскочив до Костика, зубами за комір хап — і витяг з калюжі.

    Тепер він уже на мене розсердився. Надувсь і мов­чить.

    Мовчи, мовчи, думаю я, перемовчиш. Інакше з тобою не можна.

    Раптом попереду звідкись узявся кіт. Дорогу нам перебігає.

    Костик різко штовхає мене в спину:

— Фас! Боне, фас!

    Це щоб я наздогнав кота і поскуб його. От вредний хлопчисько. Ми, сенбернари, серйозні собаки. Ми за котами не ганяємо.

    Я докірливо подивився на Костика і різко сказав:

— Гав!

    Тобто: біжи сам.

— Ну й лінтюх же ти, Боне! — дорікнув мені Костик і вхопив камінця, щоб пошпурити в кота.

    Але тут я його зубами за рукав хап — і не пускаю. Шарпав, аж доки він камінця не випустив.

— Не даєш ти мені нормально жити,— скаржиться Костик і смикає мене то за вуха, то за хвіст.

    Я вдаю, буцімто мені зовсім не боляче, і він швид­ко забуває, що розсердився за камінь.

    А потім ми йдемо на пустир і бігаємо там наввипе­редки.

    Костик завжди хоче бути першим. Тому я ніколи не вискакую далеко вперед.    Біжу-біжу, а якщо він залишається позаду, то раптом починаю накульгувати. Костик ураз наздоганяє і переганяє мене.

    І тоді він такий радісний, що аж мені радісно стає.

    Гасали ми довго, і я навіть не встиг огледітися, що вже зовсім пізно стало.

— Гав! Гав! Гав! — сердито гукаю. Тобто: час до­дому.

    Він сердиться, упирається. Але я рішуче хапаю його за холошу й тягну за собою. Він тільки ноги встигає переставляти.

— Не даєш ти мені нормально жити, Боне,— жаліб­но пхинькає на ходу.— Пусти ще трохи погуляти.

    Але я невблаганний. Бо знаю, що мама давно нас жде. Вона з мене суворо спитає.

    Отак ми й живемо.

    А оце я дізнався, що Костик скоро до школи піде. Дізнався та й зажурився: хто ж там за ним нагляда­тиме?

    Собак чомусь до школи не пускають. Не сплю ночами, усе думаю: що ж буде з Костиком?..

^{1. Збитошник — той, хто завдає збитків.}