Цього дня Костик завжди чекає з нетерпінням. Неді­ля — день особливий. День великого футболу у їхньому маленькому містечку. Справжнє свято для всіх. Уже після обіду, задовго до матчу, люди поспішають на стадіон. Навіть з околишніх сіл приїздять геть переповнені авто­буси. Шикуються довгими рядами біля входу на стадіон. Людей тут збирається ще більше, ніж на базарі буває.  Але Костя не біжить на стадіон з усіма. Він ще терпляче сидить удома, тільки час од часу перепитує в Олега:

— Нам ще не пора?

    Старший брат читає книжку, ніби нікуди йому сьогодні й не треба йти, і відповідає знехотя, бо Костя вже зовсім засмикав його одним і тим же запитанням:

— Потерпи, ще рано.

    Костик умикає телевізор, сідає перед ним, готується терпіти із усіх сил. Але яка передача може зрівнятися з футболом! Усі Костикові думки тільки й крутяться дов­кола нього. Олег його дуже дивує — зовсім не готується до гри. Може, так зачитався, що й геть забув про неї? Треба йому нагадати.

— Ти там не дуже вискакуй із воріт, щоб не було, як минулого разу, — каже Костик.

— Не вчи вченого їсти хліба печеного, — сердито від­повідає Олег, навіть не глянувши в його бік.

    Костик нищечком зітхає: ну чого це брат ніколи не хоче обговорити з ним гру? Сам же казав, що він на футболі розуміється, як суддя міжнародної категорії. Потім Костик думає: Олег, звичайно, все вже обговорив із тренером.

    На те ж він і тренер. І при цій думці йому стає легше: Олег добре знає, як йому грати. Отже, можна зовсім не хвилюватися за нього. Такі м'ячі з «дев'ятки» витягатиме, що стадіон тільки охатиме від захвату.

    Нарешті Олег закриває книжку.

— Можна збиратися.

— А я вже готовий! — зривається Костик на ноги.

— Тоді допоможи мені.

    Складають у спортивну сумку бутси, гетри, труси і чор­ного светра з першим номером на спині.

— Можна, я нестиму сумку? — зазирає в очі братові Костя.

    З сумкою у руці Костик завжди відчуває себе зна­менитим воротарем. Ніби не Олег, а він — надія всієї команди й улюбленець усього міста. Сміливо кидається в ноги суперників, накриває собою м'яч, а суперники перечіплюються об Костика й летять покотом у ворота. Він із усмішкою оглядається на них: якщо вони залетіли в сітку — не страшно, аби не м'яч... Хай полежать, огов­таються. Потім він парирує одинадцятиметровий. А в су­перника вже паніка: непробивний воротар! Хіба ж такий може пропустити хоч один м'яч? Ніколи не пропустить. Скоріше небо упаде, аніж м'яч опиниться за його спиною в сітці!..

    Костик так замріявся, що раптом перечепився об бордюр і гепнувся на тротуар. Навіть ліктя зчесав. Олег допоміг йому встати й запитав:

— Боляче забився?

— Та трохи є, — відповів Костик і проковтнув сльози.

— А ти бачив, як мені перепадає під час матчів?

— Бачив... У тебе в кожному матчі — травма!

— Ну, не в кожному, але часто буває. Знаєш, воротарський хліб не з медом!

— А мені вже й зовсім не болить, — сказав Костя, бо йому було соромно, що він такий ґаволов. — Трохи забо­ліло й одразу ж перестало...

— Давай сумку, — запропонував Олег.

— Ні, я сам, — рішуче відповів Костик.

    На вході до стадіону Олега вітають голосними вигу­ками.

— То що, воротарю, виграємо? — запитують.

— Постараємося, — відповідає він. — А гра покаже...

— А куди ти без білета? — перепиняє Костика контро­лер. — Ач, який спритник!

— Я з братом, — розгублено дивиться Олегові в спину.

— З яким братом? — уже відтісняє його з проходу контролер. Тут Олег оглядається і каже контролерові:

— Це мій молодший брат. Хіба не впізнали?

— Та не впізнав же, — розгубився контролер.

     Тепер він дивиться на Костика з повагою не меншою, ніж на Олега.

— Проходь, хлопче.

І вже навздогін:

— Брат у тебе, скажу, клас!

    Костя анітрохи не дивується тим словам. Він і сам добре знає, що такі воротарі на дорозі не валяються. Їх удень з вогнем пошукати треба. А на полі вже починається розминка. Костя стає в Олега за воротами. Йому добре буде видно кожен братів рух.

— Тільки щоб я і слова не чув од тебе під час гри, — гукає йому Олег. І спритно ловить м'яча. — Щоб ти мене не відволікав!..

     Начеб Костик сам того не знає! Начеб він хоче Олегові заважати! Звичайно ж, мовчатиме, як риба.

     Нарешті обидві команди вибігають на центр поля. Привітання, оплески стадіону. А м'яч уже у грі. Сильна команда цього разу до них приїхала. Не засіла в обороні, а весь час атакує Олегові ворота. На нього сиплеться удар за ударом. Олег одбиває або ловить м'яч і весь час щось сердито виказує своїм захисникам. Мабуть, щоб уважніше фали. Щоб не ловили ґав. Бо весь час супер­ники пасуться біля штрафного майданчика.

    Такого ще на цьому стадіоні не бувало. Олег раз по раз витирає рукою лоба. І спина в нього геть мокра.

     Під час перерви Костик узнає, що суперник — чемпіон області. Тепер зрозуміло, чому так важко з ним грати.

     Ходячи між рядами глядачів, чує розмови: «Аби не воротар — капець був би...», «Так, воротар усю команду врятував!», «Це ж яке щастя, що в нас такий воротар!», «Він і в київському «Динамо» себе показав би!..».

     Костикові хочеться розказати на весь стадіон, що воро­тар — це його брат, що Костик носить до самого стадіону його сумку з формою. Але скажи, то ще не повірять, на сміх піднімуть.

     Перерва скінчилася, і команди знову на полі. Тепер Олег стоїть у протилежних воротах. Костик перебігає туди.

— Олеже, молодець! — гукає на ходу.

    Олег у відповідь показав кулака. Все зрозуміло: Костик знову мовчатиме. Олегові не до нього. І тут — яке щастя! — у ворота суперника влітає м'яч. Увесь стадіон зривається на ноги.

— Го-о-о-о-ол! — летить над усім містечком. І той крик, мабуть, чути в усіх навколишніх селах.

     А Олег біля своїх воріт походжає од радощів на руках.

     Треба й Костикові навчитися так ходити. Повернеться сьогодні зі стадіону й одразу почне вчитися.

     Та Олег уже забув свої витівки, бо суперник рветься до його воріт. Удар! Олег, мов тигр, кидається і відбиває м'яч. Знов удар! І знов Олег одбиває м'яч. Оплески на трибунах, захоплені вигуки. Ось їхній капітан обводить захисників і виходить з Олегом один на один. «Усе про­пало», — з жалем думає Костик.

Олег вискакує з воріт назустріч гравцеві. Костя заж­мурює очі. Над стадіоном стало тихо-тихо. «Ясно, гол», — обпекла Костика думка. І він, не розплющуючи очей, з розпачу сів на землю. А з трибун лунає голосний крик:

— Негідник! Костолом! З поля його! З поля!

    Костик розплющив очі й побачив, що м'яч зовсім не в воротах, а в Олегових руках. Але брат чомусь не підво­диться. Через усе поле до нього вже біжить лікар у білому халаті.

    Суддя показує гравцеві, який біг на Олега з м'ячем, червону картку. Той утяг голову в плечі і під різкий свист трибун іде з поля до роздягалки.

     Нарешті Олег з допомогою лікаря встає. Лікар веде його за ворота. З розсіченої брови в Олега тече кров.

— Боляче, Олеже? — кидається до нього переляканий Костик.

— Не дуже... Поболить і перестане. В тебе ж перестав лікоть?

— Ага, — каже Костик і розуміє, що Олегові болить набагато дужче, а він ще й усміхається.

     Який терплячий у нього брат. Він теж таким буде.

— Тобі, хлопче, вже не треба виходити на поле, — каже лікар Олегові. — Попроси заміну.

     Та Олег заперечливо хитає головою: «Ні».

     Лікар розгублено розводить руками, а Олег уже зно­ву у воротах. До кінця гри рахунок не змінюється. Отже, перемога. Олега з букетами квітів у руках підкидають угору. А він бігає розгубленим поглядом навсібіч. І чомусь подумалося Костикові, що його шукає.

— Тут я! Тут! — гукає Костик йому з натовпу.

    Та Олег, звичайно ж, не чує його голосу. Костик про­дирається крізь натовп, хтось наступає йому на ногу, а він гукає і гукає:

— Олеже? Олеже! Я тут!

    Нарешті Олега відпустили, і він стоїть із розсіченою бровою, у брудному, порваному светрі і не перестає розглядатися. Костик підходить і притуляється до нього.

     Олег обіймає брата і запитує:

— То що?

— Олеже... — аж задихнувся Костик од хвилювання. — Ти такий молодець!..

— Ти теж у мене молодець, — сміється він. — Це ж тре­ба — промовчав за ворітьми цілу гру! Майже подвиг!

— Олеже, — шепче йому Костик, щоб ніхто не почув. — Ти не знаєш, як важко...

— Було мовчати і не підказувати мені?

— Ні... Важко бути братом знаменитого воротаря... Я так за тебе хвилювався, що в мене аж голова тепер болить!

— Значить, ти — справжній брат, — зовсім серйозно сказав Олег.

— Я понесу додому твою сумку, — просить Костик.

— Звичайно, — погоджується Олег. — А як же інакше?