МЛИН (Сашко Дерманський) літературна казка

    Стояв у степу дерев'яний вітряний Млин. Скрипучий, дуже старий — ось-ось розсиплеться од вітру.

    Колись із ранку до вечора коло Млина була справжня ве­ремія — люди з усіх довколишніх сіл везли сюди збіжжя молоти.

    От і вирувало життя довкола!.. Давно це було…

    А тепер у старому Млині вже ніхто нічого не молов — нові часи настали, електрика, прогрес. Сумував Млин за минув­шиною. Тужливо йому було: кругом тихо, глухо, а в душі — пустка. Така пустка, що навіть Привид завівся. Привид як привид — звичайний, нічого особливого — напівпрозорий, кощавий, довге волосся зібране на маківці в розкуйовдже­ний хвіст, ріденька борідка — неначе в молодого цапка. Одягнений він був у біле-білісіньке простирадло — напівпрозоре і мовби пошматоване собаками, що клаптями звисало із Привида й розвівалося під час польоту.

     Цілісінькими днями Привид спав на горищі, в ку­точку — любив, щоб було побільше пилу й павутиння. А коли вечоріло і над степом випливав повний місяць, При­вид випурхував із віконця в даху Млина і вмощувався на крилі вітряка. Він завжди робив на вітряку одне коло, ніби обмірковуючи, із чого почати, і лиш потім заводив розмову.

    Утім, починав Привид завше однаково: — Що новенького? — питав він, поглядаючи на місяць.

— Спитайте щось легше, — як завжди, зітхав Млин. — Усе старе. Хоча, якщо вам буде цікаво, то з мене злетіла ще одна черепиця.

— Що ви кажете? — Привид зринув у повітря. — Де? Не може бути!.. Охо-хо, таки Ваша правда… Старіємо, — зітхав Привид, знову сідав на крило вітряка і починав перебирати обома руками свою сиву борідку.

— І не кажіть… Були часи, я сто мішків борошна за день міг намолоти, — згадував Млин. — Аж тут люди придумали електричні млини. Тож тепер хоч би хто мішечок зерна привіз. Уже, мабуть, сто років я нуджуся без діла.

— О, ваша правда, — кивав Привид, — колись цікавіше жилося. Я ж до вас у іншому млині жив. О, тоді мені було де розгулятися, з ким піджартувати… Колись я хоч нічних метеликів, що на місяць летіли, ловив, а тепер у мене — повна колекція. Можу подарувати вам свій сачок, кого я ним ловитиму? Хочете?

— Якби хтось приїхав до мене молоти, — мрійливо сказав Млин. — Ото був би найкращий дарунок.

    І тут на дорозі блимнули фари машини. Авто зупинилося перед самим Млином. Із машини вийшли двоє чоловіків і витягли з багажника два мішки.

— Невже, невже молоти? — аж нетерпеливився з радос­ті Млин. — Та чи я зможу?

    Чоловіки внесли мішки всередину Млина. Але вони не квапилися висипати зерно на жорна.

    Вони засвітили великі ліхтарі й аж тоді висипали з міш­ків. То було не зерно. У мішках були картини, золоті чаші, розкішні вази, лицарські обладунки і ще багато всяких стародавніх речей.

— Вам не здається, що це розбійни­ки? — пошепки спитав Привид.

— На селян вони щось не схожі, — стиха прорипів Млин. — Дивіться, скільки всього накрали.

— Що це скрипить? — насторожено запитав один чоловік в іншого. Це часом не поліція?

— Не бійся, — відповів той і зареготав, — це просто зі старого млина порох сиплеться.

— От розвалюха! Поспимо, а зранку я йому скрипучі крила пообламую, щоб знав, як чесного розбійника лякати. Ги-ги-ги!

    Після таких слів Млин дуже розсердився.

— То он як ви заговорили! — зі страшною силою про­скрипів він. — Начувайтеся!

    І Млин щодуху закрутив вітряком, як не крутив уже із сот­ню років, наче знову відчув у собі молоду силу!

    А ще він страшно заскреготав велетенськими надщербле­ними жорнами.

— Що це? Що це? Рятуйте! — заверещали розбійники і кинулися до дверей.

    Але у двері, їм назустріч, зі страшним виттям влетів білий, як борошно, Привид. У руках він тримав сачок для метели­ків і несамовито кричав:

— Отепер я впіймаю вас до своєї колекції, метелики! Та не тріпайтеся так, бо пообсипаються крильця!!! Го-го-го!!!

    Нажахані злочинці металися по всьому Млині, падали, збивали коліна, а Привид усе ганявся за ними із сачком і ре­готав як навіжений.

    Млин тим часом хижо стугонів вітряком, гуготів жорнами, бахкав віконницями і скрипів кожною своєю дошкою.

— Ви зробили забагато дурниць, мерзотники! Забагато дурниць!

— Я вже не можу! — верещав більший злодюга.

— Це якісь привиди! — репетував менший, риючи носом долівку.

— Привидів не буває… — Великий крадій перечепився через малого, впав і поколінькував до дверей. — Це, мабуть, ці бабаї!!!

   Він спинився, склав долоні човником і прорік блаженним го­лосом:

— Поліціє, ріднесенька, за­бери нас відсіля! Ми більше не будемо!..

    Тоді Млин змилостивився й ви­пустив їх у двері.

    Злодюги на чотирьох уліз­ли до машини й чкурнули світ за очі.

— А ми з вами ще ого-го! — відсапавшись, проскрипів Млин.

— Ваша правда, — погодився Привид, всідаючись на кри­ло вітряка. — А що будемо з добром робити?

— Головне — не наробити дурниць.

— А давайте з вас музей зробимо! — осяйнуло Привида.

— З мене? — оторопів Млин, навіть спинивши на мить вітряка.

— Розставимо всі речі, картини порозвішуємо. Ви, між іншим, теж пам'ятка історії. З вас музей ого який вийде!

— З вас вийде ловкий екскурсовод музею! — сказав Млин.

— Ваша правда! — зрадів Привид. — А вночі я можу сторожем бути. Щоб ніхто не надумав вас обікрасти.

— Нехай буде по-вашому, — вдоволено проскрипів Млин. —

    Ми з вами ще намелемо радощів!

— Ой намелемо, — усміхнувся Привид. — У нас буде купа відвідувачів. Ми ще потрібні цьому світові, — мовив Привид і задивився на повний передсвітанковий місяць. Ніч минала. Але життя тільки починалося.

 




Переглядів: 2938
2.11.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до МЛИН (Сашко Дерманський) літературна казка:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера