Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.

— Іди, — кричить, — швидше! У Шашка шьогодні день на- жодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.

Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі — цукерки жу­ють. Один Сашко за столом сидить, не жує.

— У мене, — каже, — від них уже щелепи зводить.

— Де ти ходиш? — Митько мені гукає. — Тут без тебе все з'їдять.

    Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще багато.

— Вітаю тебе, Сашку, — почав було я, але тут хтось поці­лив у мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.

— Бажаю тобі… — продовжив я, і знову в мене влучила кулька.

    Я тоді розізлився, підкинув угору свій портфель і сказав:

— На кого Бог пошле.

    Усі кинулися врозтіч, а Бог послав на Генку, який саме вбіг до класу з півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою й попав іще на кількох чоловік.

    Вони теж узялися за кульки, а дехто біг по воду. Банок більше не було й доводилося бризкати прямо з рота. Сашко відійшов і сказав:

— Ну, перестаньте, перестаньте, уже дзвоник був.

    Дехто його послухав, а більшість продовжувала кидатись і поливатися водою.

— От здорово, — кричав Митько. — Якби кожен день отак!

    Коли підлога була вся засипана тими кульками й геть чи­сто облита водою, до класу зайшла вчителька.

— Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?

    Ми відповіли, що це в Сашка день народження.

    Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилося, що він мокрий.

— Як вам не соромно! — роз­сердилася вона. — У вашого то­вариша день народження, а на що ви його перетворили. Треба ж думати, що робите. Як це не­гарно й ганебно!

    Ми почали думати й вирішили, що й справді це не так уже й здорово.

— Даю вам п'ять хвилин, — мовила вчителька, — щоб ви негайно ж до порядку привели і себе, і клас.

    Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала поясню­вати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.

— Це їй соромно, — засміявся Генка.

— Це їй за вас соромно, — озвалася Ловецька.

— Не за «вас», а за всіх нас, — виправив її Сашко. — Хочете цукерок? У мене ще багато.

     Та ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися доне­схочу. А Генка сказав, що він взяв би, та не сила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну й поклав до кишені.

     Тоді і я взяв. Дві. Я ж бо прийшов останнім і з'їв найменше.