Коли хлопчики гралися в піратів, Тарасик, сам не усвідомлюючи, як це сталося, похвалився:

— А в мене справжній морський бінокль є.

— Ой, завтра принеси! — залунало з усіх боків. Тарасик не знав, що відповісти, бо ніякого бінокля в нього не було. Тому, опустивши очі, тихо промовив:

— Та... не знаю...

— Ні, ти пообіцяй! — наполіг Миколка, що був у їхньому гурті верховодою. Тарасикові не виста­чило духу зізнатися, що все це він вигадав. Тому нетвердо сказав:

— Гаразд, обіцяю.

— Ну дивись! — вигукнув Миколка. — Слово не горобець...

    Прийшов Тарасик додому засмучений і питає в бабусі:

— А що це означає: «слово не горобець»?

— Це, — каже бабуся, — така приказка є: «Слово не горобець, вилетить — не піймаєш». І означає це що, перш ніж щось сказати, гарненько подумай, бо потім можеш ой як пожалкувати. — Бабуся помовча­ла, а тоді повела далі:

— Мудрих приказок люди за віки придумали безліч. Зокрема, й про нашу рідну мову. Про те, як шанувати слово, не розкидатися ним. Ось зачекай-но, я хоч кілька з них пригадаю. Про базік, лепетух, торохтіїв з осудом кажуть: «Довгим язиком тіль­ки полумиски лизати». Або: «Слово не полова, язик не помело». Тим часом людей розсудливих, стрима­них сприймають із повагою: «Хто мовчить, той двох навчить». Дуже цінується привітне, ґречне слово. А про зле спадають на думку такі приказки: «Гостре словечко коле сердечко», «Шабля ранить голову, а слово — душу»... Як бачиш, Тарасику, наша мова дуже мудра. Нею слід пишатися, берегти її і старанно вивчати...

    Тарасик уважно слухав, та неспокій не полишав його, і коли бабуся змовкла, він спитав:

— А що я хлопцям скажу? Ну, про бінокль?

— Я вважаю, що мужня, чесна людина мусить зізнатися, що через свою хвалькуватість сказала не­правду. І, звісно, вибачитися перед товаришами. Це, хлопче, буде тобі наука, бо, як кажуть, брехнею весь світ перейдеш, та назад не вернешся.