ЧОМУ НЕ МОЖНА БИТИ ЖАБ (Сергій Плачинда) народна легенда

    Мені дуже шкода, що тепер не всі діти можуть побачити живу жабу. Ту, що в річці чи в ставку Булькатеньку, з пухиристо-шерехатою спинкою, великим білим черевцем і непомірно малими, ніби недорозвиненими кінцівками, за допомогою яких, однак, вона, жаба, досить спритно пірнає і швидко плаває у воді (недарма спорт­смени давно перейняли «жаб'ячий стиль» плавання, що його брасом називають).

     Але ж яке це добре, беззахисне і корисне створіння — жаба! І як чарівливо-заспокійливо, мрійливо вона співає-кумкає. Надто тихими вечорами. Я виріс на березі степової річки Інгул, і мені жаб'яче кумкання було часто-густо за  колискову. Зрештою, оте протяжне, задумливе, трохи жалібне «ку-ум, ку-ум, ку-ум» робило всіх селян лагіднішими, добрішими і здоровішими. То був жаб'я­чий гіпноз, що не давав змоги лаятися, сердитись, говорити погані слова. Натомість він приносив усім здоровий, міцний сон.

     І як печально, що нині майже ніхто не чує жаб'ячого кумкан­ня: поменшало жаб, бо повисихали на Вкраїні тисячі річок. А ті, що є — обміліли, і вода в них отруєна хімікатами, мінеральними добривами, радіонуклідами, нафтопродуктами, від яких гинуть і риби, і жаби, і раки.

    А скільки їх, жаб, вибили нерозумні хлопчаки. Щоправда, я їх, жабок, не бив ніколи. Це тому, що, біжучи до річки, пам'ятав материн наказ:

— Ти ж дивись, не бий жаб, бо то ж...

    Та я вже знав, хто вони такі...

     В ті ж далекі часи жили-були Чоловік і Жінка. Мали вони хату, корову, пару воликів, а ще — гусей, качок, курей і невелике поле. Порала все те господарство моторна і роботяща Жінка. Бо Чоло­вік був несусвітній ледар. Тільки й знав їсти та спати. Та ще — на дуду грати. Від неробства він мав велике черево, важке воло на підборідді та малі кволі руки й ноги.

    Так вони й жили Жінка оре, сіє, косить, ходить біля худоби, а Чоловік лежить у холодку, куняє. Виспиться за день, а ввечері грає на дуду — так тихо, сумно та замрійливо. Та й — на все село.

    Його так і звали — Дударем

    Зате ж село не могло й жити без Дударя. Людям подобалися оті його вечірні дудніння. Всі натомлені після роботи, ледь плента­ються додому, а Дудар підбадьорює їх своєю грою. Так село звик­ло й засинати під ту дуду.

     Ще одна користь була від того ледацюги: він, лежачи, довгою пряжкою спритно бив мух і комарів довкола себе

— І за це спасибі, — лагідно примовляла добра Жінка, яка все ж таки любила і шанувала Чоловіка за його доброту і вміння грати на дуді.

    Та ось усьому цьому надійшов кінець.

     Одного разу Жінка зібралася в городище на ярмарок. Мала продати качок і гусей та накупити полотна, глиняного посуду, доброї шкіри на чоботи собі й чоловікові.

— Візьми й мене з собою, — попросився ледачий Дудар.

— Що ж, ходімо, якщо зійдеш зі мною.

    Вийшли вони до світ сонця. Жінка тягне на собі дві величезні плетені верейки з птицею на продаж, та все ж іде прудко, а Чоло­вік — без нічого — ледь плентається позаду: ноги під ним підгина­ються — важко їм утримувати отаке черево.

     Все ж таки дійшли до базару.

     Тільки-но Жінка почала продавати свої качки та гуси, як Чоло­вік одразу попросив грошей на пиво. Розщедрилася — дала йому срібного полтинника, то він купив собі відерко пива та потроху і видудлив його, бо мав куди влити. По тому звалився в холодку під вербою й захропів.

    А Жінка спродалася, накупила всього, що їй треба було: і сувій полотна, і дві рурки добре вичиненої шкіри, і глечиків та макітер для своєї печі, ще й гостинців дітям своїм — медяників та бубликів.

    Знову в неї повні верейки, тепер уже краму. Звалила їх на плече, іде будити Чоловіка:

— Додому ходімо!

    А він і встати не може. Лише кліпає булькатими очима та каже

— Неси мене.

***

    Що робити? Не кидати тут Чоловіка напризволяще. Бачить геть розморило його

     А Жінка була дебела й дужа, бо весь час у роботі. Звалила Чоловіка собі на плечі, а верейки з крамом приспособила нести в одній руці, бо другою треба Чоловіка утримувати — та й пішла, згинаючись у три погибелі.

     Ішла, ішла, аж тут річка.

     В ті часи мостів не було, люди переходили й переїздили річки вбрід — у тих місцях, де мілко.

     Теж і Жінка пішла через річку вбрід.

     Дійшла до середини і зупинилася, захиталась: вода тече швидко та ще й вище колін, і запаморочилась в Жінки голова.

     Бачить Жінка: от-от упаде і Чоловік утопиться, і крам пропаде. І тоді Жінка гаряче помолилася, звертаючись до великої захисниці жіноцтва — богині Мокоші.

    Доброю і всесильною була Мокоша: допомагала вдовам і сиротам, навчила жінок рукоділля та куховарства, оберігала вагітних. Тож до неї і звернулася Жінка:

— Мокошо-Мокошо, мати наша рідна. Порятуй мене, бо впаду.

    Почула чуйна Мокоша молитву нещасної Жінки, вмить опинилася біля річки.     Великий гнів охопив богиню жіноцтва, коли вона вздріла ледачого череваня, який сидів верхи на Жінці.

— Ах ти ж неробо бульката! — скрикнула Мокоша. — Жінка твоя весь вік так тяжко працює, та ще й мусить тебе носити на собі?

    В гніві неймовірному схопила Мокоша Дударя та й жбурнула щосили його у воду. І не просто скинула туди, а перетворила його в земноводне створіння; черевце велике, а кінцівки маленькі, круглі, немічні.  Як у Дударя.

    Жабою назвала Мокоша ту істоту. А Жінка випросталася та зі своїми верейками перейшла річку і прийшла додому, до дітей.

    Працювала вона, як і раніше, завзято. Тільки вечорами Жінку проймала туга. Сідала вона тоді на призьбі під хатою і... чекала.

    Аж ось від річки долинало тихе, трохи журливе, замріяне:

— Ку-у-ум, ку-у-ум, ку-у-ум...

    Заплаче Жінка, промовить крізь сльози:

— Впізнаю твій голос. Чоловіче любий мій! Спасибі, що озвав­ся. Хоч ти і ледачий був, а все ж важко без тебе .. Мокошо-Мокошо, верни мені Чоловіка.

     Ні-і, не поверне богиня Чоловіка. Бо він уже навіки жабою став. І пішли від нього жаби. Такі добрі, беззахисні створіння. І ледаченькі, звичайно. Бо ото лежить собі на лататті, не рухаєть­ся, лише довгим язиком, ніби Дударевою пряжкою, — лусь! — та й вбила комашку, проковтнула її.

     А тоді вже ввечері зберуться жаби в товариство і почнуть свій концерт: «ку-ум, ку-ум, ку-ум». Так лагідно, мрійливо, тужно кум­кають. Насилають на людей лагідність, доброту, тихий сум. І здо­ровий, міцний сон.

 




Переглядів: 811
6.01.2023 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ЧОМУ НЕ МОЖНА БИТИ ЖАБ (Сергій Плачинда) народна легенда:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера