Кожен день у нього був чітко розпланований. О шостій годині підйом, ранкова гімнастика, потім сніданок. О сьомій хлопчик вже купався в морі. Він запливав так далеко, що берег був схожий на маленьку риску. А коли стомлювався, лягав на спину й вдивлявся в небо. Десь пропливали шаланди рибалок, моторки, шлюпки, ве­ликі пароплави. Море було обжите людьми, стало своїм, звичним. А чи можна зробити таким небо?

    З годину поплававши, хлопчик хутко вдягався й поспішав до школи. А після занять біг у спортклуб на тренування з гімнастики. Вечори присвячував музиці й математиці. Він ще не знав, яку дорогу собі обрати: кожна книжка відкривала перед ним щось нове, досі незнане. Але, мабуть, понад усе його вабило небо...

     Неподалік від місця, де тренувався хлоп­чик, був невеликий аеродром. Великі гідролі­таки, схожі на чудернацьких птахів, один за одним злітали над морем. Хлопчику кортіло побувати на аеродромі, познайомитися з піло­тами, роздивитись, як влаштовані літаки.

    Але аеродром був відгороджений, пропускали па його тери­торію лише за перепустками. Однак хлопчик знайшов вихід. Він зв'язував одежу в тугий вузол, закріплював його на голові, запливав далеко в море й заходив на аеродром з берега.

    Пілоти швидко звикли до допитливого й кмітливого хлопчика. Він подовгу спостерігав, як готують гідролітаки до вильоту, охоче виконував нескладні доручення. Якось хлопчик порізав ногу і кіль­ка днів не приходив на аеродром. Льотчики занепокоїлися. А коли він з'явився нарешті, закидали його запитаннями: «Що сталося? Чого так довго не приходив?»

     І ось одного разу його взяли із собою в політ. Потім ще раз і ще... Але якось...

     Вони вже поверталися додому, коли з мотором щось трапилося. Довелося сісти на воду. На обрії біліли вітрила шаланд, до берега було кілометрів зо п'ять. Рації на гідролітаку не було. У 1920-ті роки обладнання в авіації було дуже недосконале. Пілоти мовчки подивилися один на одного: уже смеркало, вітер роздмухував хви­лі, синоптики обіцяли уночі шторм. А плавали обидва пілоти дуже кепсько.

— Я попливу на берег і скажу, щоб прислали катер, — порушив мовчанку хлопчик.

— Ти що?! П'ять кілометрів!.. Ще втопишся...— захвилювали­ся пілоти.

     Хлопчик лише усміхнувся. А через дві години гідролітак було доставлено на берег, де на нього чекали юний пловець і два меха­ніки аеродрому.

     Начальник загону міцно потиснув руку їхньому рятівникові й розпорядився виписати йому перепустку, яка давала хлопчикові право проходити на аеродром у будь-який час.

— Як тебе звати?

— Сергій. Сергій Корольов.

    Так було зроблено перший крок у космос. Далі були роки на­пруженої роботи. Він став Головним конструктором космічних кораблів. Він перший споряджав людину в невідомі світи.

     Висота. Небо. Космос. Усе стало сьогодні звичним, буденним. Борознять повітряні простори літаки та космічні кораблі, як моря — шаланди і теплоходи...

    Будь-яка мрія може здійснитися, якщо в неї дуже-дуже повірити!