Дівчинка з морем були друзями. Улітку дівчинка при­їжджала з великого міста, а восени знову поверталася додому. Море сумувало за нею і чекало, коли ж вона знову приїде.

    Дівчинка прибігала привітатися з морем рано-вранці. Воно здалеку впізнавало її білу сукню та русяве волосся, що розвівалися на вітрі. Дівчинка забігала в море, щоб привітатися з ним, схиляла голову до води, і морська хвиля цілувала їй щоки.

— Я так скучила за тобою, море, — схвильовано казала вона. — Мені часто снилося, що я гойдаюся на твоїх хви­лях, а ти розповідаєш мені казки.

— Я теж за тобою скучило, — відповідало море. — Мені не вистачало твого голосу та сміху. І хотілося знову по­бачити, як ти біжиш по моєму березі. Ти тоді дуже гарна.

   Дівчинка вийшла на берег і сіла на пісок.

   Море розповідало дівчинці, як йому жилося, поки її не було. Про людей, які приходили на його берег, про кораб­лі, які воно носило на своїх водах, про веселі ігри дельфінів, про те, як ростуть у своїх мушлях мідії, а на дні танцюють морські зірки.

А дівчинка розказувала про книжки, які прочитала взимку, казала, що вирощує на балконі герань і петунії в горщиках і що її пес уже дуже постарів.

   Увечері дівчинка знову приходила на морський бе­рег. Вони вдвох з морем мовчали, дивлячись, як черво­не яблуко сонця скочується у воду. І так було до кінця літа.

   Коли море бачило, що перелітні птахи вже летять на південь, воно знало, що невдовзі дівчинка також поїде додому, і починало сумувати. На прощання дівчинка тан­цювала для моря, а воно дарувало їй найкрасивішу муш­лю, його хвилі обіймали її міцно-міцно, щоб запах моря залишався в неї на шкірі аж до зими...

   Коли дівчинка спускалася по ескалатору в метро, па­сажири не могли зрозуміти, чому так пахне морем. А дів­чинка заплющувала очі й бачила перед собою білі гребін­ці хвиль, драглистих медуз, що гойдаються в зеленій воді, відчувала на губах морську сіль і казала подумки: «Море, я тебе дуже люблю», — і знала, що море її чує.