ЛЕТЮЧИЙ КАПЕЛЮХ (Марина і Сергій Дяченко) оповідання з елементами фантастики

    Жили-були два хлопчики, два братики.

    Один був дуже великий, йому було сім років, він ходив до школи і називався Гордійчик.

А другий був просто великий, йому було п'ять років, і він ходив у садочок. Називався він Андрійчик.

    Їхній тато був льотчиком і літав на літаку. Але не на звичайному пасажирському, а на військовому.

    А мама працювала за найрозумнішим комп'ютером; він мешкав у самому центрі Києва у величезному будинку з написом «Головний Комп'ютер».

    Хлопчики дуже любили свого тата і свою маму, а ще вони любили свого дідуся, який жив у селі. Їм подобалося приїжджати до дідуся в гості. По-перше, там кури ходять не як у зоопарку, а на волі. По-друге, там молоко не з па­кета, а з корівки чи навіть з кози.

    Дідову козу звали Ізабелла. Вона добра, але іноді вредна. Влітку Гордійко з Андрійчиком зібралися до дідуся в гості. Тато дав їм мобільчик. А про мобільчик історія особлива...

   Ви, звичайно, знаєте, що мобілка — це така телефонна слухавка без телефона. Андрійчик, коли був маленький, думав, що коли від звичайного телефона відрізати слухав­ку — теж буде мобілка. Узяв і відрізав. Тільки слухавка дзвонити не захотіла, мобілки не вийшло.

     Тато дав таку маленьку мобілку, що хлопчики назвали її лагідно — мобільчик. Тато сказав, що мобільчик допо­може їм почути одне одного, коли що.

— Як це — «коли що»? — спитав Андрійчик.

     А Гордійко промовчав. Він уже знав: якщо тато каже «коли що», то це означає: «Коли щось трапиться».

     Але що може трапитися влітку в селі з двома великими хлопчиками? Особливо, якщо вони не самі, а з дідусем, з козою та ще й з Хвостиком? А Хвостик — то такий песик.

     Одного ранку хлопчики пішли до річки. І дідусь пішов до річки — пасти козу. За ними Хвостик прихвостився. Гордійко узяв вудочку, банку з черв'яками і прозору тор­бинку — на рибу. Андрійчик узяв відерце й лопатку, щоб глину на березі помісити і з глини вареників наробити.

     А ще Гордійко взяв мобільчика — про всяк випадок. Тато велів усюди носити його з собою.

     Біля річки коза траву пощипує, дідусь газету почитує, Хвостик за метеликами ганяється. А Гордійко свариться з Андрійком, бо той воду скаламутив, і тепер жодна ри­бинка не ловиться.

     А тоді набридло їм сваритися. Тож Андрійчик і каже Гордійкові:

— Давай татові подзвонимо.

— Ти що! Тато суворо-пресуворо наказав не турбува­ти його з дурницями. А в нас якраз дурниці. Ось коли що... — відповідає Гордійко.

    І тільки-но він це сказав — почалося…

    Як звіється вітер, як заколишеться трава, як захита­ються дерева!.. Хвостик завив, коза бородою затрясла, ді­дусь газету випустив. Тієї самої миті з'являється в небі величезний капелюх, летить над землею і сідає просто на траву!

    «Оце дивина! — думають Гордійко з Андрійком. — Гарнесенький капелюшок — завбільшки, як дідова хата, залізний, та ще й з дверцятами».

    А далі закурився над капелюхом зелений димок, і від­чувають хлопчики, що стали вони легенькі, мов повітряні кульки, і що їх, наче пиловсмоктувачем, затягує повітрям просто в той капелюх... І дідусь слідом за ними пливе, і Хвостик, і коза…

    А в капелюсі тісно і повнісінько маленьких зелених чо­ловічків — мовби яке дитятко з пластиліну їх ліпило, але невдало вийшло: кривенькі, тонконогі, носи стирчать, мов трубочки... І лепечуть вони: то «о-бо-бо», то «а-ба- ба», то «о-го-го». І нічогісінько ж не зрозуміло!

    А далі помістили їх усіх у велику прозору колбу.

    Виходить найголовніший зеленяк, ніс трубочкою: «О-хо-хо?» — питає. А коза Ізабелла: «Ме-е-е!»

    А він вирішив, мабуть, що вона серед людей найголов­ніша, коли так сміливо з ним розмовляє. І знову питає: «У-зу-зу?»

    А Ізабелла, знай, своє править: «Ме-е-е!..»

    А він тоді своїм киває: хапайте, мовляв, козу, будемо з нею досліди проводити. Зеленяки схопили козу й пово­локли її в якесь крісло — таке, як ото зуби лікують.

Дідусь перелякався, окуляри загубив, Гордійчика й Андрійчика до себе пригортає. Хвостик перестав махати хвостиком і скулить тихесенько. Андрійчик тремтить, ось-ось заплаче. Гордійко, звичайно, теж страху наївся, але ж він був вже майже дорослим. Ускочили в халепу — треба якось виплутуватися. Гордійкові згадалося татове «коли що...».

     І він сягнув у кишеню по мобільчик. А мобільчик наче цього й чекав — екранчик на ньому світиться, кнопочки підморгують...

     А коза Ізабелла тим часом з крісла: «Ме-е-е!»

     А зелені до неї: «А-ля-ля!» — і якісь дротики до ко­зи під'єднують. Андрійчик бачить, що брат не боїться, і теж посміливішав. Підказує, куди натискати. Дуже йо­му шкода кози. Чого вони до неї причепилися?! Викликає Гордійко тата, а гудка в телефончику немає...

А зеленяки вже свій дослід починають. То на козу Іза­беллу подивляться, то на хлопчиків з дідусем. А один по­бачив у Гордійка в руках мобільчик, носом-трубочкою засопів — і до нього! У хлопчиків душа в п'яти: відбере мобільчик — і кінець: завезуть Гордійка з Андрійчиком на далеку планету, і прощавайте, мамо-тату!

     І невідомо чим би це закінчилось, як раптом у зеленя­ка під ногами: хрусь! А це дідусеві окуляри знайшлися. Зеленяк забув про мобільчик — окуляри в руках крутить. І таки не дурний — здогадався для чого окуляри! Козі Ізабеллі їх несе і на козячого носа начіплює. Коза в оку­лярах, уявляєте?

     А мобільчик і далі мовчить...

     Андрійчик плаче, Гордійко теж плаче, мобільчика гладить і благає: «Будь ласка! Любий мобільчику, з'єднай нас із татком, хіба тобі важко! Ми тебе дуже-дуже проси­мо: з'єднай!..»

     І раптом — чи то Гордійко якось по-особливому антену повернув, чи мобільчик дуже сильно пожалів хлопчи­ків — лунає гудок у телефончику!

— Алло! — каже тато.

    А хлопчики у два голоси:

— Татку, татку! Нас зелені чоловічки в летючий капе­люх піймали, і вже козу в сканер засунули!

— Що за дурниці! — каже тато, і голос у нього дуже сердитий. — Ви перебили мені важливу нараду!..

— Татку, татку! — плачуть Гордійко з Андрійчиком. — Ми не жартуємо! Тут дідусь, його теж піймали! Якщо ти нас не врятуєш, то більше ніколи-ніколи не матимеш на кого сердитися!

    Тато зрозумів, що настало оте коли що, про яке він ка­зав. Бо ж не будуть майже дорослі сини військового льот­чика ні з того ні з сього плакати.

— Так, — каже тато, — ваші координати? Тобто, де ви знаходитесь?

— У капелюсі... Тобто — в летючій тарілці...

— А окрім тарілки, ви щось бачите?

— Козу бачимо... Дідуся, Хвостика, зеленяків цих бачимо...

— Зрозуміло, — каже тато. — Тільки не вимикайте мобільчик! За його сигналом ми з маминим комп'ютером знайдемо вас!

    Чекати все страшніше — коза хоч і в окулярах, але ме­кає вже якось дивно. А зеленяки — навпаки — розговори­лися: і «и-хи-хи», і «о-цо-цо», і «у-тю-тю»...

    Раптом на екрані мобільчика якісь букви з'являються. Добре, що Гордійчик уже вмів читати! І Андрійчик теж умів. Тільки по складах. Гордійко читає:

«СИНОЧКИ, ТРИМАЙТЕСЯ! Я ЗНАЙШЛА ВАС ЗА ДОПОМОГОЮ ІНТЕРНЕТУ! ТАТО ВИЛІТАЄ НА ДОПО­МОГУ. МАМА».

    Тут хлопчики на радощах попідстрибували, обнялися. І даремно, бо зеленяк одразу ж здогадався, що це не про­сто так. Носом-трубочкою засвистів — і знову прямує до Гордійка з Андрійчиком, на мобільчик поглядає… Ось уже руку свою тоненьку простяг…

     Але враз як закричать усі зеленяки! Як кинуться до свого зеленого екрана...

     І бачать хлопчики — на екрані літак військовий. Упер­ше в житті бачать його ось так близенько! Ніс гострий, крила, як у коршуна, а на кабіні лев золотий намальова­ний. І прапор український із тризубом.

— Татко! Це ж татко! — кричать Гордійко з Андрій­чиком. — Це наш татко летить, чуєте, зеленяки?! Відпу­скайте нашу козу!

    А зеленяки порадились, побігали — і вилітає військо­вому літакові назустріч кругла така, уся в голках, наче каштан стопудовий, — вилітає інопланетянська зелена БОМБА... Страшно, так?

    Бомба зірвалася — і все небо ніби в темній фарбі, і літак не бачить, куди йому летіти...

Дурні зеленяки! Не знають, що військовий літак і в су­цільній темряві долетить куди треба.

    Тоді зеленяки швиденько по стільцях розсілися, та як натиснуть, як наддадуть швидкості! У хлопчиків аж дух перехопило — так швидко летючий капелюх уперед помчав.

    Літак відстає, відстає, відстає... Страшно?

     А літак теж не простий. Він у десять разів швидше за будь-який їхній капелюх літати може. Просто це хитрість така: спершу ледь-ледь відстати, а тоді різко вперед — і готова мішень.

     Ось лише тато хлопчиків по капелюсі стріляти боявся. Адже там його синочки! Почав тато довкола капелюха кружляти.

     Капелюх ухиляється, зеленяки зі страху геть позеле­ніли, а нічого не вдіють: не розуміють інопланетяни, чого від них хочуть.

     Тут Гордійко згадав, що йому тато про інтернет роз­повідав. Куди натискати, щоб мобільчик з маминим комп'ютером зв'язався. А мамин комп'ютер усі мови знає. Гордійко почав на кнопки натискати.

    І ось висвічується на екранчику: «О-мо-мо!»

— О-мо-мо! — Гордійко з Андрійчиком в один голос.

    Зеленяки як стояли, так і сіли. А хлопчики далі:

— А-ра-ра!

    Це означає: «Якщо ви негайно не приземлитесь і нас не випустите, то наш тато всіх вас накриє».

     А зеленяки, виявляється, не дурні. На екран поглянули, де літак військовий... І поволеньки капелюх донизу пішов. Сів, на землі закріпився.

    Відчувають хлопчики, що стали вони знову легші за повітря, і той самий «пилосос», який у тарілку їх затягу­вав, тепер назад на волю вивантажує.

А де Ізабелла?!

— У-гу-гу! — кричать хлопчики.

    Це означає: «Якщо ви негайно не повернете нам козу, то всю вашу цивілізацію буде знищено за 24 земні години!»

    Тоді вилітає з капелюха, як на хмарці, коза і — плюсь на травичку, а очі в неї очамрілі.

     Тільки-но випустили всіх, капелюх фіть — і в небо, і швиденько-швиденько почав зникати — розтанув, мов­би й не було…

    Тут почулося завивання, гуркіт — і просто на поле лі­так приземлився. І вистрибує з літака тато. Як кинеться він хлопчиків обіймати, і дідуся обіймати, і Хвостика...

     А тут знову почулося ревіння мотора, і на поле увірвав­ся великий джип, і з нього вистрибнула мама. Як кинеться вона хлопчиків цілувати, і дідуся цілувати, і тата теж цілувати… І навіть козу один раз поцілувала.

— Молодці! — сказав тоді тато Андрійкові з Гордійком. — Ви — справжні герої! Як ви не розгубилися, не здрейфили?

— Це все ви з мамою зробили... Та ще мобільчик. А ми — що?.. Ми нічого: ми тільки на кнопочки натиска­ли, — сказав Гордійко.

    А потім у газеті написали: «Тато — військовий льот­чик, та мама — інтернет-оператор Головного Комп'ютера країни, урятували від інопланетян двох своїх синочків, їхнього дідуся й козу Ізабеллу!» Все правильно, Хвостика тільки згадати забули.

    Мобільчик став дуже знаменитий. А тато подарував синам нові телефони, і навіть дозволив іноді дзвонити просто так, з дурницями. Хвостикові вичесали з хвоста реп'яхи і сфотографували для собачого журналу.

     А коза... Тільки ви нікому не кажіть. Коза заговори­ла по-зеленяцькому... тобто по-інопланетянськи. Замість «ме-е-е» — то «е-ме-ме», то «и-ми-ми», то «у-му-му»...

    Андрійчик попросив дідуся нікому цієї таємниці не від­кривати, бо коли довідаються вчені, то ще заберуть козу до свого інституту й почнуть її вивчати, як ті зеленяки...

     Увечері, коли небо ясне, Ізабелла любить посеред двору сісти і на зорі дивитися. Дивиться так зачаровано, а іноді ще й зітхне: «Е-ге-ге»... І що вона має на увазі? Хтозна…

 




Переглядів: 188
17.05.2023 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ЛЕТЮЧИЙ КАПЕЛЮХ (Марина і Сергій Дяченко) оповідання з елементами фантастики:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера