Маленька павучинка Леле вперше самотужки сплела паву­тиннячко, але чомусь не раділа цьому. Вона сиділа і думала. І раптом, щось надумавши, побігла до матусі.

— Мамо, — запитала павучинка Леле, — чому люди нас бояться?

— А чому ти вважаєш, що вони нас бояться? — здивува­лася мама.

— Сьогодні повз моє павутиннячко проходили люди. Коли вони побачили мене, то голосно скрикнули: «Ой леле! Гидота яка!» — і повтікали, — пояснила засмучена павучинка.

— Знаєш, серденько, — сказала на те мама співчутливо, — на деякі питання не так просто відповісти відразу. Але якщо допитлива павучинка ставитиме багато запитань, то зможе знайти власні відповіді.

     Леле замислилася. Раптом їй дещо спало на думку, і вона, сповнена піднесення, попростувала до дядечка Довгонога…

— Дядечку Довгоноже, чому люди нас бояться? — спита­ла Леле.

— Це дуже просто, — посміхнувся дядечко Довгоніг. — Бо не можуть зрозуміти, як ми так елегантно пересуваємося на вісьмох лапках, а вони спотикаються навіть на своїх двох ногах.

— То через це люди нас бояться? — здивувалася малень­ка павучинка і, спантеличена, пішла до свого двоюрідного брата Пуньки...

— Пунько, чому люди нас бояться? — запитала його Леле.

— Не знаю, — відповів Пунька. — Знаю лише, що я сам їх боюсь. Але варто мені уявити, буцімто в них теж є рідня, як-от у нас: двоюрідні брати, сестри, а може, навіть молодші братики чи сестрички… як мій страх минає.

    Павучинці Леле сподобалася відповідь Пуньки більше, ніж дядечка Довгонога. Але вона хотіла дізнатися ще більше — і вирушила далі до тітоньки Іґітти...

— Тітонько Іґітто, — звернулася до неї павучинка, — чому люди нас бояться?

— Ох, знаєш, — припинила розгойдуватись у своєму паву­тинні тітонька Іґітта, — я раніше теж так вважала. Я мешкала тоді в ошатній дитячій кімнаті. Але люди зруйнували мій бу­диночок. Відтак я змушена була перебратися надвір, до поштової скриньки. І тепер юнак, що розносить пошту, що­ранку дуже приязно вітається зі мною.

      «Можливо, люди бояться нас тільки тоді, коли ми оселяє­мося в них дома?» — подумала маленька павучинка Леле. Із такими думками вона вирушила до свого найщирішого дру­га Чхачка.

— Чхачочку, чому люди нас бояться? — запитала Леле.

     Чхачок саме розширював павутиння і аж здригнувся від несподіванки. А тоді, гучно чхнувши, упав, із ніг до голови заплутавшись у власному павутинні.

— Ой, пробач, я не навмисне. Хто ж знав, що ти так наля­каєшся… — вибачилася павучинка.

— Пусте, — відказав Чхачок. — А наразі маєш відповідь на своє запитання. Вони нас бояться, бо ми рухаємося аб­солютно безгучно. Люди не здатні почути нас. А ми раптом безгучно гульк! — і вигулькуємо. Звісно, вони жахаються.

    Павучинка серйозно замислилась, але навіть така відповідь не задовольнила її  цілковито, і вона почимчикувала до Муккі.

— Муккі, чому люди нас бояться? — запитала павучинка Леле.

     Перервавши гімнастичні вправи, Муккі на мить замислився. Тоді помилувався на свої м'язисті лапки і авторитетно мовив:

— Напевне, тому, що ми такі сильні і хоробрі. До того ж ми здатні видертись, куди тільки нам заманеться, і на будь-якій висоті натягти своє павутиння.

— Усе це справляє враження, — усміхнулася павучинка, вирушаючи в путь до своєї двоюрідної сестри Белли.

— Белло, чому люди нас бояться? — запитала павучин­ка Леле.

— Ох, не треба вірити геть у все, що кажуть інші, — спо­кійно проказала Белла, розчісуючи гребінцем своє русяве волосся.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано перепитала павучинка.

— Я чула, буцімто вони нас недолюблюють за те, що вва­жають потворними. Але, щиро кажучи, я не можу такого навіть уявити, — пояснила Белла, поправляючи свій рожевий бантик.

— Я теж не уявляю! — погодилася Леле і вирушила до художника Міро.

— Міро, чому люди нас бояться? — запитала павучинка Леле в художника.

    Міро вибухнув веселим сміхом.

— Вони анітрохи нас не бояться, — запевнив він павучин- ку. — Вони в захваті від нас! Подивися на мій будиночок. Люди вважають його витонченим витвором мистецтва. Іноді, коли вранішня роса тремтить на шовкових ниточках павутин­ня, люди подовгу стоять перед ним, милуються і не можуть відвести очей.

— Так, павутиння завжди гарно виблискує, — гордо під­твердила Леле і попростувала до бабусі Ерни.

— Бабуню Ерно, чому люди нас бояться? — запитала Леле.

— Я не знаю, моє миле дитя, — сказала бабуся Ерна, від­кладаючи своє плетіння. — Та якщо ти комусь не до вподоби, це ще не означає, що ти теж мусиш його недолюблювати.

— Що ти маєш на увазі? — спантеличено перепитала па­вучинка.

— Ми маємо всіх сприймати такими, якими вони є, — лагідно відповіла бабуся. — Можливо, деякі люди нас вважають чудовими! А ми ж насправді такі і є.

    Леле обміркувала почуте. Така відповідь видалася їй пере­конливою. Вона усміхнулася бабусі і вирушила додому.

— То як, вдалося тобі знайти відповідь? — гукнула зда­ля матуся.

— Мені здається, що ми боїмося тільки того, що для нас незрозуміле, — відповіла Леле. — Можливо, якщо все сприймати таким, яким воно є, страху не залишиться.

— Моя люба маленька павучинко! — розчулено вигукнула мама. — Тобі пощастило знайти чудову відповідь. Я люблю тебе, серденько, саме такою, яка ти є!

— І я тебе також, матусю!

                                                                                    Переклад із німецької Володимира Чайковського.