Комп'ютери усюди!

    Іноді здається, що комп'ютери заполонили весь світ! Вони є і в школах, і в бібліотеках, і в лікарнях і навіть у деяких кав'ярнях. І майже у кожного, кого я знаю, комп'ютер є вдо­ма.    Не кажучи вже про телефони, що майже як комп'ютери!

    Правила, правила, правила…

    Існують правила про те, з ким можна листуватися в елек­тронній пошті, що можна і чого не слід говорити. Також треба узгоджувати перехід на будь-який сайт із батьками або вчителем. Крім того, слід надати їм свій пароль. Так, ніби дорослі нам не довіряють.

    Ну і що тут такого?

    Не так давно я думала, що всі ці правила — марнування часу і нічого не станеться, якщо якесь із них порушити. Я не могла зрозуміти, чому я не можу спілкуватися з незнайомою людиною через комп'ютер. Я сиджу біля монітора у своїй осе­лі, правильно? Що такого може статися?

    Якось нам було нудно

    Усе почалося, коли моя подруга Еббі завітала до мене на ночівлю. Було вже пізно, батьки лягли спати. Ми з Еббі на­магалися заснути, але були занадто бадьорими.

     Коли ми трохи пограли, Еббі запитала, чи можемо ми зайнятися чимось цікавішим. Вона мала на увазі соціальні мережі. Еббі сказала, що багато дітей із нашої школи спіл­куються там між собою у групах і з іншими дітьми з усього світу. Я пам'ятала, що мені не можна заходити туди без до­зволу батьків, але шкода було їх будити. Тож подумала, що нічого не станеться, якщо ми зайдемо на сайт разочок.

     Цілий новий світ!

     Еббі не помилилася! Було дійсно здорово! Ми поча­ли спілкуватися з дітьми з різних країн, а також із нашими знайомими зі школи. Мені не вірилось, наскільки все легко. Перед нами був цілий новий світ!

      Комп'ютери все полегшують!

      У соцмережі було так весело й цікаво, що я не могла не думати про своїх нових друзів увесь час. І хоча мені не до­зволяли, я заходила в групу ще кілька разів.

      Я познайомилася із хлопчиком, з яким у мене було багато спільного. Схоже, я була йому цікава, адже він ставив багато запитань. Зазвичай я не часто розмовляю із хлопцями, але через комп'ютер це чомусь набагато легше.

      Я почала розповідати про себе речі, про які не мала б говорити. Наприклад, коли він запитав, чи займаюсь я спор­том, не замислюючись, я відповіла, що граю за шкільну футбольну команду, і сказала, у якій саме школі я вчуся. Я назвала свій командний номер і навіть моє таємне ім’я.

   Незнайомець біля футбольного поля

    Під час наступного футбольного матчу я вперше запідоз­рила, що щось не так. Я постійно чула, як хтось вигукує моє прізвисько голосом дорослого чоловіка. Коли я почала

розглядати, хто б це міг бути, то помітила чоловіка в кашкеті та сонцезахисних окулярах. Він посміхався мені. Я запаніку­вала.

     Коли гра закінчилася, я підбігла до батьків на трибуні і розплакалась. Я розповіла їм про групу в соцмережі та про чоловіка, що видавав себе за хлопчика. Я злякалася, коли побачила, як він прямує до нас.

     Мені пощастило… цього разу

     Виявилося, що цей чоловік — полісмен. Він навчає дітей інтернет-безпеки, а деяким дітям, наприклад мені, показує, як легко витягнути з людини інформацію так, що вона навіть цього не помітить.

     За допомогою комп'ютера деякі люди легко видають себе за тих, ким вони не є. Таким чином, будучи насправді до­рослими, вони можуть запевнити дитину, що вона розмовляє зі своїм однолітком.

     Безпека

     Ми з Еббі все ще любимо грати в комп'ютерні ігри і вва­жаємо, що комп'ютери — це класно. Але тепер ми знаємо, що правила придумані не марно. Завдяки їм ми можемо почуватися в безпеці.