В одному невеличкому містечку жив собі серйозний хлоп­чак досить поважного (як він сам вважав) віку. А було йому ні мало ні багато — аж дев'ять років, і називався він Сашко. Друзі ж кликали його Біленький, тому що він мав м'яке хви­лясте біляве волосся, яке дуже не любив.

    Отже, лежав цей самий Сашко на ліжку і з сумом по­глядав у вікно. А сумувати було чого: сьогодні надійшов останній день зимових канікул, і завтра треба йти до школи. І хоч Сашко дуже скучив за своїми друзями-однокласниками та розумів, що вчитися треба, веселіше від цього не ставало!

    Біленький ще раз подивився у вікно, а тоді пройшовся поглядом по кімнаті. Він згадав, що вчора ввечері мама на­казувала йому прибрати у себе, та, на його думку, все тут було на своїх місцях. Боксерські рукавички висіли на биль­ці ліжка, плакати знаменитих футболістів прикрашали стіну, компакт-диски з новими та не дуже іграми були розкидані по всій кімнаті, розгорнута книжка чомусь лежала під кріс­лом. Сашко ногою згріб усе, що було на підлозі, під ліжко і, задоволений результатом прибирання, ввімкнув свій улюбле­ний комп'ютер.

    «Ех, — подумав він, — хоч в останній день натішусь! На­граюсь аж до наступних канікул».

    Комп'ютер тихенько загув, завантажуючи свої електронні мізки.

    Біленький ставився до свого помічника якось навіть по-братському, як до живої людини. Хлопчик часом розмовляв з ним, коли нікого не було вдома, а дуже хотілося з кимось погомоніти. Він називав його ласкаво «моя Залі­зяка». Комп'ютер у відповідь мовчав, підморгував лампочками та відсвічував монітором. Але все одно Сашкові було вже не так самотньо!

— Пограю трохи в футбол, — вирі­шив хлопчик, — а потім поїм. Що там мама смачненького приготувала?

    Біленький підвівся зі стільця і пішов на кухню оглянути «фронт робіт». Він відкрив холодильник, узяв шматок ков­баси і знову подався до кімнати.

— Ой-ой-ой-ой! — почув він голосне волання.

    Сашко здригнувся, ковбаса ледь не стала йому поперек горла. Він обережно прочинив двері й зазирнув у щілинку.

    У кімнаті не було нікого, а дивний звук ішов від Залізяки.

— Щось із комп'ютером, — подумав хлопчик і навшпинь­ках наблизився до столу, де стояв його вірний друг.

— Ой-ой-ой! — знову почулося з-за системного блоку.

    «Видно, звукова карта глючить», — подумав Біленький.

    Він знав дуже багато мудрих комп'ютерних слів. По-перше, його тато працював на серйозній фірмі і займався дуже важ­ливою роботою — «писав» програми, як він сам казав, для якоїсь великої контори. По-друге, Сашко любив ходити на додаткові заняття з інформатики, які в них у школі проводи­ла молоденька симпатична Галина Петрівна.

Підійшовши ближче, хлопчина злякано заглянув за стіл і відсахнувся! На нього дивились очі якогось дивного ство­ріння. Це було щось середнє між великим черв'яком та поросятком. Істота мала чотири коротенькі лапки, маленький хвостик, велику голову, схожу на драконячу, але з порося­чим рильцем. Спина в неї була різнокольорова, причому ці кольори щосекунди змінювались.

— Ой, де це я?! Що зі мною?! — кричало створіння, лежа­чи на спині та розмахуючи лапками. — Мамо, куди це мене занесло?! Знову всіма покинутий і забутий, знову на чужині, у вигнанні. Ой же ж я бідний, ой же ж нещасний!

    Незважаючи на переляк, Сашкові стало смішно.

    «А він наче симпатичний, хоч і галасливий», — подумав хлопчик.

    Він узяв із пенала добре нагострений олівець і штрикнув страховисько в бік.

— Ти чого штрикаєшся? — закричало створіння, набрав­ши загрозливої фіолетової барви. — Тобі хто на це право дав? Та ти знаєш, із ким маєш справу?

    Чудовисько надулось як куля. Щоки в нього стали великі-превеликі. Складалося враження, що воно ось-ось лусне і зафарбує всі стіни у фіолетовий колір. Сашко аж відступив про всяк випадок!

— А я оце якраз і хотів дізнатися: хто ти? А то лежиш тут на моєму столі, кричиш! Тобі на це теж ніхто права не давав.

    Хлопчик намагався говорити строго.

    Чудовисько набрало салатового відтінку, трохи здулось і вилупило на Біленького великі булькаті очі.

— Я… я… — якось уже знічено прошепотіло воно, — я страшний комп'ютерний вірус, і ти маєш мене боятися.

     На заняттях Галина Петрівна говорила про віруси, і Біленький знав, що вони дійсно можуть бути небезпечні для Залізяки. Тому тато завжди вчив його перевіряти мізки комп'ютера за допомогою антивірусних програм.

— Ах ти ж, заразюко! — скрикнув Сашко, і рука його ми­моволі потягнулась до тенісної ракетки. — Я ж тобі зараз такого чосу дам — забудеш, як шкодити.

    Створіння враз пожовтіло і заскиглило:

— Ой не бийте мене, ой не бийте! Та я ж більше не бу­ду нікого зобиджати. Так я ж від природи хороший! А як не бити, то стаю ще ліпший.

    Від сміху рука хлопчика опустилася.

— Та звідки ти таке взялося? Як тебе хоч звати?

    Чудовисько трохи заспокоїлось, порожевіло і розповіло свою історію.

    Колись він дійсно був звичайним собі комп'ютерним вірусом, яких тисячі живуть у всесвітній мережі Інтернет. Але якось, потрапивши під дію однієї недоробленої антивірусної програми, він набув здатності виходити з віртуального світу.

     О-о-о! Це було чудово. Вночі, коли господарі комп'ютерів уже спали, він тихенько вилазив на білий світ і літав містами та селами, горами та лісами. Так-так, саме літав! У нього є маленькі крильця, які з'являються, коли він покидає Всесвіт­ню павутину.

    Саме завдяки Інтернету вірус міг потрапити в будь-який куточок земної кулі. Тому подорожував він багато, бачив безліч чудових місць. Але всі користувачі боялись його й намагалися вижити зі свого комп'ютера, тож йому весь час доводилося кудись тікати. Як його звуть — він не знає. У кожній країні його називали по-іншому. А проте після пам'ятної зустрічі з антивірусною програмою вірус змінився й почав жити по-новому, він тільки зовні лишився такий не­гарний, а всередині в нього — добра і ніжна душа!

— Ясно, — промовив Сашко вже не так сердито, але ще насторожено. — Що ж з тобою робити? І виганяти шкода, але ж ти Залізяку мені можеш занапастити!

— Та ніколи, хазяїне! Я ж кажу: нове життя почав, хіба ці чесні очі можуть брехати?

    І він знову вилупив свої хитрі-прехитрі очиська.

— Ну добре, — сказав Біленький, — залишайся поки що. А звати я тебе буду Федьком — якийсь ти мені дуже схожий на сусіда нашого з першого під'їзду.