Луї був дуже хоробрим хлопчиком. Він міг сам розігріти собі їжу, коли нікого не було вдома. Міг лізти на дерево за сусідським ко­шеням. Міг захистити молодшого школяра від хуліганів.

    Але все це вдень. Уночі звичні речі раптово змінювалися.

    До речі, Луї про це ніколи не дізнався б, якби не один випадок. Прокинувшись, щоби потягнутися за склянкою компоту, який для нього на ніч залишила мама, Луї зрозумів, що йому ще й холодно. І не дивно: кота, що зазвичай спав у Луї під боком, зігріваючи його, мов велика пухнаста грілка, чомусь не було!

    Луї сів на ліжку. Що ж таке сталося? Двері з кімнати до коридо­ру були ледь прочинені, з них зяяла цілковита темрява. Страшно! Однак Луї взяв себе в руки і ступив кілька кроків до дверей: кота треба було знайти. А раптом він у біді?

    Коридор у їхньому домі й так був довжелезний, а вночі туалет, що був аж у кінці того коридору, взагалі був далечезно! Зрештою, навіть дорослі, що встають уночі за потреби, знають, як це страш­но, темно й важко — змусити себе встати з теплого ліжка...

    Але Луї зробив наступний крок. Чшшш! Що це? Невже хтось десь нявкає?  

    Коридор навколо Луї раптом почав звужуватися...

    Там, де вдень були звичні сходи чи лежали покинуті сестрині капці, зараз марширувало багатоноге чудовисько. Замість лампи зі стелі в передпокої гойдався велетенський бридкий кажан. А там, де висіли куртки й пальта, постали потвори з пташиними головами й довжелезними носами. Бррр!

    У кутку походжала дрібна потвора на курячих лапках і з гребін­цем. До того ж доволі нахабного вигляду. Згори на Луї вищирялися чиїсь зуби й очі. З усіх боків щось підморгувало й вимахувало кін­цівками. Що ж це таке?

— Мур! — звідкись озвався кіт, і Луї ввімкнув світло. Дивина.

    Монстри зникли, а на їх місці знову були сходи, капці, лампа, куртки й пальта. І ніяка то була не куряча потвора з гребін­цем, а просто рукавички з пальчиками. Руки були вішаками, очі — гачками для картин чи одягу. А на місці зубів були двері й не думали ні на кого вищирятися.