Якось шкільний сторож зна­йшов маленького безпритульного песика. Чоловік узяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окре­мим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами.

    Песик одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпа­тичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподоба­лося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт.

    Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам'ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а бать­ко — рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику так подобалося, що про нього точи­лося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою. Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця.

    Одного ранку Бруно вирішив потрапити до приміщення школи і відшукати там своїх друзів. Він тихенько просковзнув у двері, коли в школу заходив учитель фізкультури. Шкільний коридор справив на Бруно незабутнє враження. Він був широким та мав величезні вікна. На підвіконнях стояли квіти, а стіни були увішані картинами і світлинами.

    Промайнувши коридор, пес-дослідник зазирнув до їдаль­ні. Звідти доносилися настільки смачні аромати, що Бруно навіть вирішив більше нікуди не йти. Але згадавши, заради чого він тут, стрімголов вибіг на коридор. Усі класи були зачинені, і Бруно міг тільки чути голоси. Та раптом задзвонив гучний дзвоник, і, як у казці, всі двері одночасно відчинили­ся. До коридору, посеред якого стояв Бруно, вибіг великий і гучний натовп учнів. Пес навіть злякався, що його не помітять і розчавлять. З переляку Бруно ліг на підлогу і за­крив голову лапами. Та діти одразу помітили свого улюблен­ця. Вони радісно кинулися до Бруно.

     Учителі теж помітили синього песика і не насварили його, а навпаки — зраділи. Після перерви розпочався новий урок, учні розійшлися по своїх класах. У той день учителі дали всім дітям однакове завдання: написати твір «Мій улюблений пес Бруно».

     Кращих творів діти ще не писали ніколи, тому вдячні вчителі висловили Бруно подяку і дозволили йому кожного дня приходити до їдальні на обід. Відтоді песик міг заходити до школи і гратися з учнями на перервах. Бруно був насправді щасливим.