— Знову до школи, — Петрик зітхнув і вийшов на вулицю. — Як же швидко пролетіли канікули!

    Петрик — учень п'ятого класу. Він не любив учитися і завжди йшов до школи неохоче. Батьки всіляко намагалися заохотити його до навчання, але їм це не вдавалося. От і сьогодні в Петрика був кепський настрій, бо йому знову довелося йти до школи.

    Було друге вересня, і стояла чудова погода. Сонечко сяяло, усміхалися квіти на клумбах, пташки співали веселі пісні, й лише Петрик був набундючений, як осіння дощова хмаринка. Першим уроком за розкладом була математика.

— Це вже занадто, — понуро скаржився на життя хлопчик. — Мало того, що потрібно йти до школи, так ще й починати навчання з математики.

    Він ішов поволі, розглядаючи яскраві вітрини, нікуди не по­спішав. Раптом біля вітрини книжкового магазину Петрикові здалося, що невеличка блакитна книжка поворухнулася. Петрик підійшов ближче й уважно придивився, але книжка стояла неру­хомо.

— Мабуть, здалося, — прошепотів хлопчик. Щойно він рушив далі, як книжка знову ворухнулася. Петрик зайшов до магазину і попросив показати йому блакитну книжку з вітрини без назви.

— Навіть дивно, що ти обрав саме цю книгу, — здивувалася молода продавчиня. — Зазвичай діти обирають книжки з яскра­вими обкладинками і виразними назвами.

— Що тут дивного? Вона ж рухається, — відповів Петрик.

— Не вигадуй! — усміхнулася продавчиня. — Купуватимеш книгу?

— Так, — пробурмотів хлопчик.

    Усю велику перерву Петрик умовляв книжку рухатися, щоб це побачили його друзі. Але вперта книжка і не думала ворушитись. Хлопчик дуже на неї образився, адже друзі з нього сміялися і тепер, напевно, увесь рік глузуватимуть.

     Тільки-но Петрик прийшов додому, закинув книжку за ліжко і вирішив більше ніколи про неї не згадувати. Та мама, прибираю­чи в кімнаті, знайшла неслухняну книгу. І Петрику довелося все розповісти.

— А звідки вона в тебе? — запитала мама в сина.

— Купив.

— Ти купив книгу?! — зраділа мама. — Потрібно татові розпо­вісти.

    Побачивши, як зраділа мама, Петрик вирішив хоча б погортати сторінки книги. Та коли він її розгорнув, то побачив лише порожні аркуші. Увечері мама розповіла татові про несподіваний учинок сина, і тато також дуже зрадів.

— Принеси її, будь ласка. Я хочу на неї подивитися, — попро­сив тато.

Петрик знизав плечима і приніс порожню книжку. Тато обе­режно розгорнув її та пробіг поглядом по сторінці.

— Це чудова книжка! Я її читав у дитинстві. Вона дуже цікава, про ковбоїв та індіанців.

   Хлопчик дуже здивувався, адже для нього сторінки книги про­довжували бути порожніми. Наступного ранку, коли його мама погортала порожню книжку, вона теж дуже зраділа:

— Ой, як чудово! Цю книжку я читала в дитинстві! Вона про чарівну няню.

    Петрик зовсім розгубився. І вирішив негайно все з'ясувати.

    Сьогодні Петрик ішов до школи тією ж дорогою, що й тоді, коли купив книжку. Він уважно розглядав вітрини. Але книгарні там не було. Замість неї працював кондитерський магазин. Хлоп­чик зайшов до нього. За прилавком стояла та сама дівчина, що про­дала йому книжку.

— Доброго ранку, — привітався Петрик.

— Доброго ранку, — відповіла продавчиня. — Хочеш купити печиво?

— Ні. Я хочу запитати про книжку, яку я у вас придбав.

— Яку книжку, хлопчику? — здивувалася дівчина. — Ми не продаємо книжки.    Ти краще купи печиво.

    Петрик купив печиво й пішов до школи, нічого не розуміючи. Печиво було в залізній коробці синього кольору. На ній був зобра­жений білий корабель, що боровся з величезними хвилями, нама­гаючись пройти поміж скель.

    Увечері Петрик зручно вмостився в кріслі, відкусив шматочок печива і розгорнув книжку. Вона залишалася порожньою. Тоді хлопчик вирішив роз­дивитися коробку, на якій великі хвилі намагалися потопити корабель. Скелі ворожо оточили судно...

    Зручне крісло і смачне печиво допомогли Петрику уявити себе на борту цього корабля, який серед океану відважно боровся з хвилями і підвод­ними рифами, оминав скелі й мілину. Петрик раптом відчув, як кімната захиталася і йому в обличчя дмухнув вологий вітер з океану.

— Чого стоїш? — почув хлопчик хриплий окрик і озирнувся. На Петрика дивився старий матрос і звертався саме до нього.

— Біжи до капітана, хлопче, і скажи, що наш корабель «ковтнув» води.

    Петрик побіг шукати капітана. Матрос продовжував йому щось голосно кричати навздогін, але Петрик вже нічого не чув. Він розумів, що корабель може потонути.

    Хлопчику пощастило швидко знайти капітана. Це був висо­ченний чоловік з густими бровами і палаючими очима. Почувши слова Петрика, капітан вибіг на палубу і почав віддавати накази. Матроси миттєво їх виконували, і корабель, оминувши скелі та рифи, попрямував у заданому напрямку.

— А ти молодець! Не злякався, не сховався, а відважно допоміг команді, — похвалив Петрика капітан і запросив до себе в каюту.

   Небезпека минула, корабель успішно продовжував свій хід.

   Капітанський чай смакував хлопцеві, у каюті було тепло і затишно, проте Петрикові хотілося повернутися додому.

   Щойно хлопець про це подумав, як опинився у своїй кімнаті. Перед ним лежала розгорнута книга, не порожня, а з ілюстра­ціями і текстом. На обкладинці Петрик про­читав назву, написану золотими літерами: Роберт Льюїс Стівенсон, «Острів скарбів».

    Петрик продовжив читати. Пригоди, описані в книзі, вияви­лися такими захопливими, що хлопець не помітив, як прочитав історію до кінця. Але, щойно Петрик прочитав останнє слово, текст на сторінках почав зникати, і за мить книжка знову стала порож­ньою. Тоді хлопець зрозумів, що книзі можна замовляти пригоди. Він зручно вмостився у кріслі, розгорнув книгу, відкусив смачне печиво, заплющив очі й уявив себе на безлюдному острові. Тієї ж миті Петрик опинився на теплому білому піску під великою паль­мою. А на обкладинці книги з'явилася назва «Робінзон Крузо».