Під гіллястою липою сидів Старий Учитель, записував до школи дітей.

   На зеленій галявинці було тихо. Новачки ніяковіли, чувся стриманий шепіт батьків.

   До вчителя підійшов сивий дідусь.

   Учитель пильно по­дивився на дідуся, за­плющився на мить і знову глянув йому в вічі.

    Він пізнав свого пер­шого учня.

    Шістдесят років тому під цією липою він записував його до школи.

— Остапе, це ти? — тихо запитав Старий Учитель.

— Я, вчителю... Привів внука... малого Остапа.

    Старий Учитель і його перший школяр обнялися і поцілувалися.

    Остап зітхнув і тихо промовив:

— Роки йдуть, учителю.

    Старий Учитель заплакав.

    Задумливий, схвильований, з тремтячими сльозинками в очах, він довго сидів мовчки, дивився на маленького Остапа.

    Над гіллястою липою синіло літнє небо, в квітках хмелю гули бджоли, на далекому обрії тремтів синій ліс — як і шістдесят років тому.

— А тепер, мої любі учні, — промовив Старий Учитель рівним, тільки трохи схвильованим голосом, — хто ж мені скаже, для чого людині треба вчитися?

    Першим підвів руку... дідусь Остап.

    Підвів і зніяковів.