УКРАЛА (оповідання Бориса Грінченка)

   Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти поки нічого не можна було. Чути тільки, що на когось діти сердилися, комусь докоряли.

Зараз же дехто побачив учителя, і почулося проміж дітьми:

— Василь Митрович прийшов... Учитель прийшов.

    Діти стихли і всі повернулися до вчителя. Учитель підійшов і запитав:

— Що тут у вас діється?

    Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра.

     Олександра була школярка першого року, дочка сільського писарчука-п'янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у стіл. Її біляве, все у веснянках, обличчя було біле, як крейда. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць.

Учитель ще раз запитав:

— Що тут у вас сталося?

    Озвалася Пріська — подруга й товаришка Олександри. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована — вона завсігди приносила з дому гарну їжу: пиріжки, перепічки, коржі тощо. Вона погано вчилась, але була дуже весела і не могла говорити не сміючися. Вона й тепер, усміхаючись, загомоніла:

— Та Олександра... — Пріська почала й засміялася, не доказавши.

    Учитель ще раз запитав: — Що Олександра?

— Украла в мене хліб! — доказала Пріська і зовсім зареготалась, і її нерозумні сіро-сині очі зо сміху аж сховалися за ситими щоками.

     Ця звістка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школі ще не було. Учитель знав, що деякі з дітей ще дома, перш ніж у школу почали ходити, були де в чому грішні, але в школі поки ніхто в гріх не вскакував. На Олександру він теж ніколи нічого не думав. Вона була просто боязка дівчина — мабуть, налякав її батько-п'яниця.

    Учитель глянув на Олександру й запитав:

— Олександро, правда цьому?

    Вона мовчала й сиділа нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумів, що Пріська казала правду. А Пріська вже не мовчала й торохтіла:

— Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Тільки кинеш торбу з пирогами — так і потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла зі школи у двір, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибігла до неї, а вона злякалася. «Не кажи, — просить, — учителеві, я тобі малюнок дам...»

    Учитель ще раз запитав:

— Олександро, правда цьому?

    Але й тепер Олександра мовчала й сиділа нерухомо. Один великий школяр, не зовсім розумний і не дуже жалісливий, загомонів:

— Та що там її питатися? Хіба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала, — красти! Її треба прогнати зі школи!

    Школярі загули:

— Треба! Треба!

    Учитель сказав:

— Чому ж то так?

— А тому, що вона краде, а ви або ми на кого іншого думатимемо по-дурному.

    Інші казали:

— Це нічого не можна буде й покласти в школі, якщо крастимуть.

— А хіба воно гарно, як казатимуть на школярів, що вони крадуть, — додавали треті.

    Учитель сказав:

— Ось що, дівчата й хлопці. Ви он уже налагодилися виганяти Олександру зі школи, а ще не знаєте до пуття діла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.

    Той-таки великий школяр почав був знову:

— Та що там слухати, хіба й так не видко?..

    Але його зараз же спинено:

— Цить! Василь Митрович правду кажуть. Уже ж треба знати, що вона скаже.

Усі обличчя повернулися до Олександри, всі очі втупилися в неї. Всі чекали від неї слова. Але вона й тепер сиділа, мов скам'янівши. Заховала голову межи плечі й прищулилася, неначе сподівалася, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школі не б'ються.

    Учитель запитав:

— Ну, Олександро? Кажи, — ми чекаємо.

    Мовчить. Учитель знову:

— Не думай, що ми всі хочемо нападати на тебе. Нам треба тільки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.

Бліде обличчя в Олександри зробилося відразу, як жар, червоне. Але ж вона мовчала. А вчитель казав далі:

— Еге, я думаю, що це не так. Мені здається, що Пріська якось помилилася і що ти не винна.

    Олександрине обличчя нахилилось аж до столу.

— Певне, то ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти.

    Голосне гірке ридання розітнулось у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм якось широко порозплющувались, і вони мовчки, затаївши дух, дивилися на Олександру. А вчитель казав:

— Не плач! Коли цьому неправда...

— Правда!.. Правда!..

— скрикнула Олександра.

— Я вкрала! І вона заридала ще дужче. У великій класовій світлиці стояло шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед них, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина.

    Довго вона плакала, і всі мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася. Тоді вчитель, сівши біля неї, запитав:

— Нащо ж ти це зробила?

    Вона мовчала знову і знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через віщо вона це зробила, їй так само важко, як було важко признаватись. Але вона перемогла себе. Кілька разів починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарешті мовила:

— Я їсти хотіла.

— Хіба ти дома не їла?

— Не їла.

— Чому?

    Вона змовкла і... зовсім несподівано знову заридала.

— У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су... су... сухарі вже другий тиждень.

     І більше вона нічого не могла сказати за слізьми. Давно був час починати навчання. Учитель тихо взяв Олександру за руку і, сказавши їй кілька ласкавих слів, повів у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся він у клас, то з десяток рук простяглося до нього, і в кожній руці була якась їжа.

— Нате! дайте їй! хай попоїсть!

    Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі. Але вона нічого не хотіла їсти і все плакала. Він, скільки міг, розважив її, а сам пішов у клас і звелів співати молитву перед початком науки.

     Як заспівали молитву, він непомітно ввів у клас Олександру.

     Олександра після цього довго соромилася глянути вчителеві у вічі. Але ні він, ні школярі ніколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже ніщо не могло спокусити її. Дівчата-товаришки її люблять і часто дають їй чого їсти — такого, що з дому приносять. Але вона зрідка бере, хоч і часто сидить на сухому хлібові. Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде зі школи розумною, правдивою і чесною дівчиною.

    




Переглядів: 48
23.07.2021 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до УКРАЛА (оповідання Бориса Грінченка):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера