Коли Уолт натрапив на нього вперше, то подума що досі спить і все йому сниться. Але ж ні, щойно в розніс усі газети і тепер бігом повертався додому, щоб не спізнитися до школи. Він же не міг уві сні так чітко пам'ятати всі адреси, за якими з самого ранку сьогодні вже побував, щоб доставити свіжу ранкову пресу. І він міг так прудко втікати від здоровецького чорного пса на Вест-стріт, бо ж уві сні ніколи й нікому швидко втікати не вдається: ноги не слухаються й наливаються свинцем.

    А тут Уолт чкурнув од того собацюри — ледь підошов не погубив! Значить, не сон. Значить, цей фантастичний будинок за високою кованою огорожею — справжнісінький! І як це він, всюдисущий рознощик газет досі й разу не втрапляв на цю вулицю?!

     Вони вже півроку як переїхали. Відколи Уолтів батько видужав, його фермерські справи в Марселайні через неврожаї велися кепсько, тому невдовзі він продав ферму й разом з сім'єю перебрався в пошуках заробітку до Канзас-Сіті. Там придбав невелику фірму з доставки газет і долучив до роботи найменшого сина. Уолтові вже виповнилося вісім років, тож він вважав себе дорос­лим і не протестував. Щоправда, важко було вставати о пів на четверту ранку, але що вдієш, він же тепер ходив до школи і скрізь мусив устигати.

     От якось після роботи хлопчик щодуху мчав додому, перестрибуючи калюжі на бруківці, аж раптом... Уолт зроду не бачив подібної краси. Великий будинок пото­пав у зелених обіймах буйного саду. Часу роздивлятися не було, тому він запам'ятав адресу й помчав далі, поклавши будь-що прийти сюди згодом.

     Сказано — зроблено. Одного вікенду, коли не треба було йти до школи, Уолт примчав до загадкового маєтку.

     Дім був старовинний, мав заокруглені вгорі вікна, фігурні балкони, акуратну відкриту терасу з різьблени­ми колонами. До тераси від залізних воріт паркану вела доволі широка доріжка, пообіч якої були рівнесенько підстрижені кущі й подекуди стояли білосніжні статуї янголят.

    А довкола був небаченої краси сад — з дивовижними альтанками, обплетеними виноградом, з таємничими стежинами, що ведуть бозна-куди, десь у затінок роз­логих кленів і височенних ялин; з сонячними галявин­ками; з яскравою травою... І все це потопало в хвилях квітів, бджіл і метеликів, і здавалося Уолтові фантас­тичною казкою, у яку будь-що треба потрапити.

     Там, мабуть, так цікаво блукати й ховатися, — мір­кував хлопчик, — а в будинку напевно є потаємні кімнати з якимись чарівними речами, і на стінах там повнісінько старовинних портретів. Як же мені залізти й усе там дослідити!?»

    Уолт пішов уздовж огорожі, він сподівався знайти якусь лазівку. Щоб обійти довкола маєтку, хлопчику знадобилось аж півгодини, але ніяким лазом у паркані й не пахло. Уолт був не з тих, хто здається після першої ж невдачі, він зовсім не засмутився.

— Що ж, — сказав сам собі, — піду через ворота.

     Уолт ухопився за масивне металеве кільце, причеплене до ніздрів кованої бичачої голови, й гучно закалатав ним об ворота. По хвилі з будинку вийшов темношкірий дворецький у синій, розцяцькованій срібній лівреї.

— Чого тобі? — спитав у хлопчика, підійшовши.

— Можна погратися у вашому саду? — спитав Уол

— Це приватна власність, хлопче, а не парк відпочинку, — байдужо відповів дворецький. — Іди собі додому.

— Може, хоч скраєчку походити пустите?

    Авжеж ні. Мене тоді господар витурить з роботи.

— Навіщо одній людині стільки краси, якщо нею не користуватися? — здивувався хлопчик. — Тут же можна було б гуляти десяткам людей.

— Нічого не знаю, — вже роздратовано буркнув лакей, — годі базікати.

— Бувайте здорові, — кинув Уолт, розвернувся і недбало насвистуючи, рушив далі.

    Трохи відійшовши, завернув за магазинчик посуд обійшов його кругом і знову вийшов біля неприступного паркану.

     «Перелізу», — вирішив Уолт і подерся на загорожу.

    Сяк-так він вибрався на самісінький верх, але злізти униз не міг. Було високо й лячно. Трохи відсапавшись хлопчик таки наважився. Він перекинув одну ногу  через паркан, а коли перекидав другу, то послизнувся шарпонувся вниз і... відчув, що зачепився штаньми. Уолт безпорадно повис сторч головою й не міг з тим нічого вдіяти.

— Допоможіть! Зніміть мене! — почав гукати хлопчик.

    Через п'ять хвилин під парканом вже стояв той самий дворецький.

— А ти впертий, — сказав він і пішов по драбину.

    Увечері мама, зітхаючи, зашивала драні синові штанці й слухала Уолтову розповідь про чудесний буди­нок із садом.

— Знаєш, мамо, — рішуче промовив хлопчик, — коли я виросту, то побудую гарний будинок і закладу прекрасний парк з усякими розвагами. І клянуся, що пускатиму погратися там усіх охочих.

— Гаразд, синку, — всміхнулася мама, — тільки ж гляди, щоб усякі там уперті мрійники не лазили через паркан. І не приходили додому в драних штанцях.

— У моєму парку, мамо, не буде ніяких парканів. Обіцяю.

Чи знаєш ти?

Чи не кожна дитина на Землі знайома з веселим мише­ням Міккі Маусом, смішним качуром Дональдом, прекрас­ною Білосніжкою, веселими гномами та багатьма іншими чудовими персонажами яскравих мультфільмів.

      Тепер важко уявити світ дитинства й усе наше життя без казок «великого чарівника», яким став бідний амери­канський хлопчик — Уолт Дісней. Він мріяв малювати, а став більше, ніж художником, бо навчився оживляти свої малюнки, почав створювати мультфільми ще коли анімаційне мистецтво тільки зароджувалося, проте залишив по собі величезну й надзвичайно багату медіа-імперію. А ще він таки створив свій грандіозний парк розваг — «Діснейленд», у якому вже побувало понад 250 мільйонів лю­дей з усього світу.