— Сашко, дай, будь ласка, ґумку, — звертається Наталя до свого сусіда по парті.

— Це моя!

    Наталя бере в руки пенал.

— Це мій! — вириває пенал Сашко.

    Дівчинка кладе свій портфель на парту.

— Ти чого на мою половину полізла?! — кричить він. Схопив крейду і — р-раз! — на блискучій поверхні — біла риска.

— Сюди не лізь, — наказав, — це кордон¹.

    І повелося²: кожного ранку Сашко малював той кордон. «Аж поки не попросить, щоб відсадили, — так думав собі. — Не буду з дівчиськом сидіти».

    Черкнув крейдою і того дня.

    Потім відсунув Наталині книжки й зошити за «кордон» і став витягувати свої речі.     Відкрив пенал, а ручки немає. Де ж вона поділася? Нишпорить³ у парті — немає. Поліз під парту — може, впала. Ні, немає.

    А Наталя тим часом узяла свою запасну ручку та й поклала на парту — хитро так, на самісінький «кордон».

     Побачив Сашко ручку, взяв та й пише.

Викликала вчителька Наталю до дошки, а Сашко ж тим часом потихеньку-потихеньку — і витер крейду.

     Повертається Наталя на місце — чиста парта.

1. Кордон — межа, яку не можна перетинати без дозволу.

2. Повелося — увійшло у звичку.

3. Нишпорить — шукає.