Однієї спекотної літньої днини сидів папуга на пальмі та дивився на павича. Той відпочивав внизу у затінку¹. Павич заплющив очі та вже майже солодко задрімав, як раптом почулося звідкись зверху:

— Що, павичу, не можеш вище забратися? Усе внизу си­диш і по землі ходиш. Стережися, так будь-який хижак може тебе схопити. А бачиш, як я високо забрався? Мене ніхто тут не дістане!

    Павич розплющив очі та подивився вгору:

— Ну що ти повсякчас² вихваляєшся?

— А я не вихваляюся, — відповів папуга-хвалько, — про­сто визнай, що хоч ми обидва і птахи, та я кращий і гарніший за тебе.

    Посміхнувся павич, а папуга продовжував:

— Ось хоча б порівняти наші дзьоби! Ти тільки-но глянь, який у мене дзьобик чудовий — великий, красиво вигнутий. А твій — маленький і непоказний якийсь.

— Папуга злетів униз, сів на землю поруч із павичем і по­вів далі:

— Пір'ячко у мене гарне! І на крилах, і у хвості — саме диво!

    Нічого не відповів павич, відійшов трохи вбік і просто роз­крив свій хвіст.

    У папуги аж дух перехопило від такої краси! Ще б пак, хвіст павича такий великий і так чудово виблискує на сонці всіма кольорами веселки!

     Павич повагом пройшов повз папугу, а той ще довго ди­вився йому вслід. І більше своїми пір'їнками ніколи ні перед ким не вихвалявся.

1. У затінку — місце, захищене від променів сонця або іншого джерела світла.

2. Повсякчас — постійно, завжди.