Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому навкучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від него та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів льва, то ся не стямив і дуже накоротко надумався: ніц, лиш лягаю неживий! Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається: «Що то такого?» А осел відповідає: «А ти хто є?» — «Я є цар над усіма звірями».— «О! То ти,— каже,— брешеш».— «Чому?» — питає лев. «Бо ти,— каже,— неправду кажеш, то я є цар».— «А ти відколи є царем? — каже лев.— Та же я відколи світ, то я є царем над усіми звірями».— «Як так,— каже осел,— то мусиш мати якесь відзначення»,— «Но, а ти маєш?» — каже лев. «Так, є», — каже осел і зводиться на ноги, бо він лежав, говорив лежачи. Він підоймає задню ногу догори,— і акурат була нова підкова прибита,— і каже: «Видиш? Оце є моя царська печатка». Левові дуже стидно стало і подумав: справді він є царем. Але він загадує з ослом зробити штуку. «Знаєш ти,— каже,— що? Тепер зробім ще одну роботу за єдну годину: хто більше звірів наловить, тот буде царем».

  І пішли на місце призначення. Лев пішов у ліс і зара там зайця, там сарну, там цапа,— досить того імив, того до десять штук. А бідний ослисько пішов на велику поляну серед лісу і там ся простер і ліг, і так ніби неживий: очї вивалив, уха опустив, ноги простер,— здох. Птахи, сороки, ворони, курки позліталися роєм до него їсти. Але осел так штучно по одній і по дві бив, же навіть птахи не виділи, жеби котрої бракувало. Але нараз подумав собі осел: уже досить буде. І схопився він на ноги і іде на призначене місце, де мали ся зійти з левом. Каже йому лев: «От видиш, маєш десять штук, я убив; а кілько ти маєш?» Каже осел: «Го-го-го! Це дурниця, я маю може копу...» — «Але яких?» — каже лев. «Прошу ходи подивитися». Приходять. Каже осел: «Но, видиш, оцих мені дай, що в повітрю літають, а не тих, що землев ходять!» Ще дужче стало встидно левові і зараз відійшов від осла і пішов у ліс.

  Але подибає його здалека вовк і каже: «Здоров, царю!» Здоровить його, як царя. А лев став і каже: «Я уже не є царем».— «Ой, та що таке? Та же відколи світ, то ти наш цар був і будеш».

  Каже лев потихо, дрожачим голосом: «Тихо, цар є тут недалеко».— «Як він виглядає?» — питає вовк. «О, я тобі не годен сказати: вуха як постоли, голова як цебер, одним словом страшний цар на увесь світ». Але просить вовк лева, аби ішов йому показати того царя, бо він дуже рад би єго видіти. Лев не хоче, бо ся боїть дуже, відпросюється дуже. Каже вовк: «Як ся боїш, то зв'яжім хвости докупи, то будеш безпечніший, та й зараз ліпше нам буде боронитися разом».

  Зв'язали они свої хвости докупи і ідуть лісом, і виходять скраю; дивляться з-за грубого дерева — акурат є цар. Каже лев пошепки: «Ади, видиш того страшного царя?» — «Що,— каже вовк,— то цар? То осел дурний!»

  Лев не мав часу того слова вислухати, але як скочить, як зачне утікати, як та стріла біжить лісом та й рощибає пнями, корчами вовком, що з него дух пре. Десь за півгодини лев став і обзирається — вовк уже неживий. Каже лев: «Видиш,— каже,— ти кажеш, що не страшний!.. Та ж лишень си з-за дерева на него подивив, та-с випустив духа і не жиєш!»