Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і за­гребущий¹ князь. Пообкладав свої села такими податками, що люди жили в дуже великій бідності.

   Одного разу якесь село не прислало князеві данини. Роз­лютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати неслухів. З великим загоном посіпак² сам вирушив на розправу. Жителі села затужили, що нікому не буде пощади. Старі діди думали-гадали, що робити, як зарадити лихові, та нічо­го не могли придумати.

    І тоді прийшла донька бідної вдовиці та й каже:

— Я спробую врятувати село.

Похитали діди сивими головами:

— Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?

    Але відговорювати не стали, бо хто топиться, той і за соломинку вхопиться.

    Дівчина попросила, щоб пошили їй нову сукню, бо та, що на ній, вже зовсім зносилася. Цілу ніч жінки шили сукню з усього найкращого, що знайшлося в селі. А вранці донька вдовиці одягла її — і всі побачили, що перед ними справжня красуня. І вийшла вона назустріч карателям.

— Князю, — мовила, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податків, а гірка доля спіткала нас. На полях невро­жай видався, і якщо данину віддамо тобі, то самі голодною смертю помремо. Пожалій людей наших, князю.

    А князь мовчав. Ні, не жаль йому було людей, а врода дівчини заворожила його.

— Добре, не буду я село твоє плюндрувати³. Але ти станеш моєю дружиною, — мовив князь.

    Князь був старий і бридкий. Але дівчина знала, що в селі і старе, і мале чекають її рішення.

— Згодна, — знітивши серце, мовила дівчина.

А князь пожвавішав.

— Тоді вертай до села, сповісти про мою милість та по­думай, який подарунок принести тобі на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося заплатити.

    Пішла дівчина. Розказала про все, а сама плаче, захлинаю­чись сльозами.

    Тоді підступився до неї найстаріший дід та й каже:

— Не плач, ти нас усіх врятувала, а тепер ми тобі допо­можемо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи: «Я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка із квітів, що з цього насіння виростуть». А там сама побачиш, що буде.

    Передала дівчина те насіння князеві і сказала, що їй дід велів. Князь навіть зрадів, що не треба тратити ні грошей, ні золота. А що весілля відкладаєть­ся, то дарма, можна почекати. Дівчина все одно нікуди не дінеться.

    Посіяв князь те насіння і став че­кати. Ось сходи з'явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметну­лись, а квіток все нема. Рік немає цвіту. Зрозумів князь, що його обдурили. Та слова княжого не забереш, бо при всіх давав. Зачаїв на всіх чорну злобу і поклав собі, що всім від­дячить, як дочекається цвіту.

    Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому літі ті рослини раптом зацвіли в один день досі небаченим цвітом. Кинулися слуги доповідати князеві, а він вже мерт­вий лежить. Так і не дочекався своєї мрії. Відтоді-то кажуть, що ці квіти називають мрією... А всі стверджують, що зозу­лині черевички зацвітають на вісімнадцятий рік.

^{1. Загребущий — який прагне багато привласнити; дуже жадібний.}

^{2. Посіпака — прислужник, готовий допомагати в будь-яких діях, переважно ганебних.}

^{3. Плюндрувати — руйнувати, спустошувати.}