Якось батько з сином ішли лісом та розмовляли про добрі й погані звички¹, про те, як людина упродовж життя повинна плекати в собі все добре і корисне.

— Тату, але ж людина як легко набуває звичок, так само легко може їх позбутись, коли захоче, — сказав син.

    Тоді батько вказав йому на молодого пагінця, котрий щойно вибився з-під землі: «Вирви цей пагін!» Син легко вирвав його.

    Тоді батько вказав йому на маленьке дерев­це, що уже сформувало крону. І деревце син вирвав, хоча доклав чимало зусиль.

— А спробуй-но вирвати оте високе дерево, — вказав батько на молоду сосну.

— Е ні, тату, ви ж знаєте, що я не зможу цього зроби­ти, — засміявся син.

— От бачиш: так і звички людські — поки маленькі й не мають міцного коріння, з ними легко розпрощатись. А коли укоріняться — людина стає безпорадною перед власною нерозважливістю. Так само і добро. Поки твої набутки ще подібні до зеленого стебельця, їх легко відкинути, зруй­нувати, але коли вони зміцніють, збагатяться життєвим досвідом², — то стануть могутнім корінням для твого серця на все життя.

^{1. Звичка — звикати до чогось.}

^{2. Досвід — сукупність знань, уміння, які здобуваються в житті, на практиці.}