ЦВЯХИ (єврейська притча)

    В одному селі жив юнак на ім'я Елай. Хлопець був працьо­витим, одначе мав погану вдачу: через дрібницю міг легко втратити спокій, посваритися, наговорити неприємних слів або накричати.

    Одного ранку старий батько й каже синові:

— Гнів — поганий товариш. Уникай же його.

— Ви про що, тату?! — несподівано почав підвищувати голос юнак. — У мене завжди все під контролем! Ніколи не гніваюся!

— Це тому, що не слідкуєш за собою, — спокійно заува­жив старий. — Візьми цей мішок із цвяхами. Щойно з кимсь посваришся, вимовиш лихе слово чи про щось погане поду­маєш – одразу ж забивай у дерев'яний паркан цвях. Тоді й побачимо.

— Гаразд, тату, — засміявся хлопець. — Ось тільки навряд чи матиму причину зазирати в мішок.

    Першого ж дня Елай забив у паркан понад два десятки цвяхів. Це водночас здивувало й засмутило юнака: виявляється, надто часто втрачав спокій.

    Як не стежив за собою наступного дня, проте знову витяг­нув із мішка чимало залізних стержнів. Відтоді, перш ніж щось сказати, хлопець подумки лічив до десяти. Керувати спалахами гніву стало легше, тож і кількість забитих цвяхів зменшилася.

    Але одного дня Елаю залізні стержні не знадобилися. Неймовірно щасливий, він прибіг до батька:

— Відтепер цвяхи в паркан не забиватиму!

— Це дуже добре, синку. Виймай їх щоразу, як удасться зберігати терпіння.

    Юнак так і вчинив. І з часом приводів для гніву просто не знаходилося.

— Я витягнув цвяхи! — повідомив батькові Елай.

Старий чоловік підвів сина до паркана й мовив:

— За цей час ти змінився й багато чого навчився. Поглянь, скільки дірок залишилося в паркані. Вони тут назавжди. Ось так і в стосунках із людьми: коли з кимсь посваришся, неприємні слова залишать у душі такі ж рани, як дірки від цвяхів у паркані. Пам'ятай про це і будеш щасливим. 

ЦВЯХИ В ПАРКАНІ (індійська притча)

    Жив колись вельми нестриманий та гарячий юнак. Та одного дня його батько дав йому торбинку із цвяхами й наказав щоразу, як у нього вихоплюватиметься лихе слово, вбивати цвях у паркан.

    Першого дня парубок забивав цвяхи майже безперервно. Другого він уже намагався стримуватися, тому забив у паркан значно менше цвяхів. Із кожним днем молодик стукотів молотком рідше й рідше, аж поки не настав той день, коли він жодного разу не торкнувся паркана. Тоді він прийшов до батька й радісно повідомив, що навчився опановувати себе.

— Гаразд, — лагідно посміхнувся батько, — відтепер щоразу, коли зможеш стриматися, витягай із паркана по цвяшку.

    Час спливав, і одного дня в паркані не лишилося ані цвяшка. Побачивши це, батько гукнув сина, вказав на паркан і мовив:

— Ти добре впорався, та бачиш, скільки лишилося дірок? Ці дошки вже ніколи не стануть такими, як раніше.

     Отак і в житті: коли говориш людині щось образливе, в її серці залишається шрам. І скільки б ти не просив вибачення; нікуди той шрам не подінеться...